Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

Сповідь з того світу - Ярослав Яріш


Скачать книгу
Верещиці і назви поки що не мав. Так і називали – Городок. Треба підійти непомітно, аби не встигли поховатися, напасти з різних боків – уже неодноразово перевірена тактика.

      У найтемнішому куті пограбованого селища, поміж перехнябленою старою хатою та тином, порослим високим бур’яном, стояв юда і дивився на нашу розправу. Ні, то не був той самий Іскаріот – його душа з пекла уже ніколи не вилізе. Інший. У цих краях, зрештою, як і всюди, завше можна було знайти чоловіка, здатного продатися за тридцять, а то й двадцять, десять, п’ять срібних монет. Слід було тільки постаратися трохи, дещо пообіцяти – і зрадник купувався чи то на золото, чи на жінку, чи на владу… Глупота, боягузтво, жадібність, заздрість – ось ці струни душі, на яких я так гарно умів вигравати. Так само вийшло і з цим юдою: він продав своїх братів, погодившись непомітно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерігаючи, як ми грабуємо й палимо, трусився, наче і справжній Іскаріот. Я підійшов до нього.

      – Чого стоїш у темноті – виходь на світло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зібрали. А все через тебе. Якби не твоя поміч – поховалися б твої родичі у лісі… Ну, і за ту справу тебе чекає гарна нагорода. Виходь…

      – Мені й тут добре, – буркнув юда. Як я і думав: йому на світлі буде страшно. Тоді ще додав, ніби хотів виправдатися переді мною: – Я не через срібло. Ти ж сам знаєш, обре…

      – Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помста – добра штука. То, може, тобі й срібла не треба? Собі лишу.

      – Ти обіцяв, обре, – підвищив голос юда.

      – Так, обіцяв. Але робота нескінчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, – сказав я йому. – Покажеш…

      – Тих стежок я не знаю, не бував там ніколи…

      Він став труситися ще більше: невже у ньому пробудилася совість? З таких уже користі мало, він мені більше не потрібен. Я йому так і сказав:

      – Тоді ти мені більше не потрібен.

      – Ти обіцяв мені срібло. І дівчину віддай…

      Я спробував ще раз його намовити:

      – Слухай, може, ти б мені ще послужив?

      – Не хочу. – У цій відповіді була тупа слов’янська непоступливість, тож я відразу зрозумів, що з того хлопця толку уже не буде. – Давай срібло, обре!

      Я подав йому капшук з монетами.

      – Бери, заробив. Дівку собі вибереш, яку хочеш. Їх у пеклі вдосталь.

      – Що таке пекло? – Вони були язичниками, тому про наше князівство поки що нічого не чули.

      Я посміхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомітно витягнув ножа.

      – Скоро довідаєшся, любий мій друже.

      Ударив не в серце – у живіт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не відразу, а ще трохи помучився, похаркав кров’ю. Хоча що то за муки проти того, що його чекає там, унизу. Я витер свого ножа, тоді гукнув тому, хто ховався у темряві з протилежного боку.

      – Виходь, не бійся.

      До мене підійшов ще один юда.

      – Ти бачив, що я з ним зробив?

      – Бачив, – тихо


Скачать книгу