Сповідь з того світу. Ярослав Яріш
відьму, від якої годні були жахатися люди. Але тут нікого не було. Ближче до обіду почав здійматися вітер. Він потривожив озерну гладь і погнав легеньку хвилю. За вітром придибав і дощ. Холодний нудний грудневий дощик, від якого на душі ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечі й намагалася рушити далі, щоб знайти прихисток, але озеро і далі тримало мене.
Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летіли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Він усе стоїть і стоїть перед очима: та посмішка, добрі щирі очі, зморшки на чолі, чорні брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але він віддаляється, ніби граючись…
Вітер здійнявся ще сильніший, передвіщаючи бурю, – вода на озері враз потемніла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усі небесні сили. Мені б зараз піти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетіла чутка: усі перестрашені, шукають…
Я заплющила очі і пішла далі понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша ніч… Орфей, Еврідіка…
– Я піду за тобою до пекла, – згадалась обіцянка – й очі враз залилися гіркими слізьми, а ноги, підкошуючись, понесли далі.
Стемніло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Переді мною, просто у крутому схилі, була викопана яма. Колись її було забито дошками, але з часом дошки погнили… Мені розповідав Іван, що в дитинстві вони лазили по тих ямах, які, насправді, й не ями, а підземні ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованість і загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лізли…
Підземний хід дихав на мене холодом крізь прогнилі дошки, звідти чулося щось подібне до стогону. Вітер, протяг… А може, то душі, які спускаються з землі у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» і, не довго думаючи, заходилася руками виривати ті дошки, ламаючи нігті та здираючи шкіру до крові. Нарешті я встала, важко дихаючи. З поранених пальців текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на голові мокре від дощу. На мене дивився лаз на той світ: він кликав мене до себе, запрошуючи завітати до пекла. Я набрала повітря у легені, видихнула – і полізла просто йому в пащеку…
Це тільки з першого погляду хід був широким. Чим далі я просувалася всередину, тим він ставав усе вужчим, так що я лізла все глибше і глибше, звиваючись, ніби змія. Присвічувала собі ліхтариком з мобільного. Назад мені вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цій ямі, але тоді я про це не думала, а лізла вперед. Мені двічі доводилося розгрібати руками завали, при цьому стогнучи з болю та відчаю. Розгребла – полізла далі. Усе вперед і вперед.
За якийсь час хід почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колінах. А згодом і на ноги встала, пішла, навіть не пригинаючи голови. Так я йшла і йшла, присвічуючи собі. Хід переважно ішов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розійшлася на три боки. Куди ж мені піти? Почала вивчати все докладно і раптом зауважила ще один хід – четвертий. Він вів донизу. Певно – до царства мертвих. Швидше за все, мені саме туди і треба.
Лізти головою вниз