Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати. Кшиштоф Зануссі
угруповань на Краківському Ринку, я згодом зняв епізод у фільмі-попурі «Солідарність, Солідарність».
…Настав час мені йти до школи. Варшава – в руїнах. Наша контора – помешкання на Єрусалимських Алеях – дивом заціліла, хоча вокзал навпроти був висаджений у повітря. Поблизу, на розі Новоґродської та вулиці Емілії Плятер, була приватна школа Войцєха Ґурського;[14] туди я й потрапив. Мене відразу перевели до другого класу, бо в першому я нудьгував. Школа мала й початкові класи, й середні, і я закінчив у ній усі одинадцять класів. Атестат зрілості я отримав 1955 року, маючи лише п’ятнадцять повних літ, що дає підстави зарахувати мене до категорії дітей із раннім розвитком. Це звучить як привід для гордощів, та насправді це означає, що в мене вкрадено дитинство. Як і багато моїх ровесників, я був таким собі «старим малюком».
Під час зйомок фільму «Структура кристала». 1968 р.
Відчуття втрат, зазнаних під час війни, лише поглибилося в мені у роки сталінщини. Про це я спробував розповісти у фільмі «Галоп». Я зняв його вже в епоху вільної Польщі; насправді сценарій почав виникати одразу після «Структури кристала», але тоді, написавши половину, я збагнув, що в ґомулківській Польщі[15] мені ніхто не дасть цього зняти. Вже у вільній Польщі я вирішив перечекати першу хвилю осмислення недавнього минулого: адже моя історія була не надто серйозною. Якщо порівнювати з переслідуваннями людей наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років, моя шкільна історія була всього-на-всього дрібним епізодом; так її й сприйняли мої колеґи, члени журі на Ґдинському кінофестивалі, не присудивши того року головної премії нікому з причини «відсутності серйозних кандидатів». Я вдовольнився другою премією, хоча тепер, з перспективи часу, їхні претензії до фільму здаються мені звичайною малодушністю. Зазвичай люди мистецтва нелегко прощають обра5зи, пов’язані з ураженим честолюбством та професійною гордістю; але найпростіші вимоги душевної гігієни велять позбуватися гірких думок. Мені й досі прикро через те, що недооцінили «Галоп» (а згодом і фільм «Персона нон ґрата», а зовсім недавно – «Чужорідне тіло»); але, з іншого боку, я не повинен забувати, що в моєму домі є велика полиця з нагородами, тож не варто марудити, що їх, мовляв, могло бути й більше.
У «Галопі», фільмі легкого жанру (це комедія), я опрацював ситуації, які для мене в моєму дитинстві зовсім не були легкими. Сталінська школа (а саме на сталінську школу перетворили колишню школу Ґурського) ставила мене в ситуації вибору, і часто цей вибір був карколомно тяжким. Знімаючи фільм або пишучи роман, зазвичай дещо перебільшують реальні події, загострюють конфлікти; я ж, навпаки, багато чого у сценарії намагався приглушити, затушувати, позаяк боявся, що молоде покоління глядачів мені просто не повірить. Наведу такий приклад. Коли помер Сталін, я по дорозі до школи зайшов до костелу і запитав якогось випадкового ксьондза, про що вчить Церква стосовно людей безсумнівно проклятих. Чи Сталін уже з моменту смерті в пеклі, чи опиниться там
Войцєх Ґурський (1849–1935) – польський педагог, засновник відомої середньої школи у Варшаві, яка й після його смерті носила його ім’я.
Владислав Ґомулка (1905–1982) – генеральний секретар Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії (польського аналогу КПРС) у 1956–1970 рр. Був відомий насаджуванням радянських порядків.