Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати. Кшиштоф Зануссі
покажи, що у тебе в ранці.
Владек сміливо бере ранець і дає директорці. Та висипає весь його вміст на стіл. Серед зошитів та підручників – книжка, та сама, яку раніше Губерт гортав у матері в бібліотеці. «Ленін» Оссендовського[17]. Владек починає пронизливо кричати.
Владек: Це його книжка, він хотів мені її позичити!
Директорка (до Владека): А ти хотів її прочитати? (Обом.) Звідки ця книжка?
Губерт (у розпачі): Я її знайшов.
Директорка уважно оглядає книжку. Підіймає її над головою, розкриває і показує всім.
Директорка: Ось, будь ласка, хтось вирвав першу сторінку. Дивимось далі.
Директорка гортає далі й на одній із сторінок знаходить штамп міської бібліотеки, розташованої в рідному місті Губерта. Захлопує книжку, даючи зрозуміти, що справу закінчено. Суворо звертається до Губерта.
Директорка: Збирай свої речі!
Дещо пізніше, в кабінеті директорки. Присутні: Губерт, тітка, функціонер служби безпеки та директорка. Злощасна книжка лежить на столі. Під пильним наглядом функціонера директорка віддає документи Губерта тітці.
Директорка (до тітки): Далі нам нема про що розмовляти. Не знаю, який вихід вам, товаришко, підкаже ваше партійне сумління. Я не бачу в Губерта шансів продовжувати навчання. Гадаю, найкраще йому здобути якийсь фах, вистачить з нього й початкової освіти. Сьомий клас він закінчить заочно, і, може, робітничий клас навчить його всього того, чого не навчила школа.
До школи я все ж таки повернувся. У фільмі – завдяки тому, що вдалося роздобути протекцію всесильного міністра безпеки. У житті допомогла інша протекція, отримана завдяки тому, що моя мати під час війни врятувала кількох людей з ґетто. Хтось із них, хоча сам уже мешкав в Ізраїлі, через свої знайомства в Польщі допоміг мені повернутися до школи. Так я уник ремісничого училища, хоча якийсь короткий час у ньому таки провчився. Відтоді я пам’ятав: мушу докласти всіх зусиль, щоб здобути атестат зрілості й вступити до вишу.
У зацитованому фраґменті сценарію фіґурує кузен Ксаверій, який влаштувався водієм бульдозера, щоб таким чином ошукати приймальну комісію вишу. Чи всі сьогодні пам’ятають, що тоді діяв так званий numerus clausus?[18] Для кожного факультету вишу визначалася кількість місць; треба було скласти вступний іспит, але бувало, що іспит хтось складав, а його не зараховували – «через нестачу місць», як писали у списку проекзаменованих. Насправді ж досить часто на перешкоді ставало «неправильне» соціальне походження. Старшому братові моєї дружини шість разів відмовляли в зарахуванні, незважаючи на успішно складені іспити, – а все через його прізвище, прізвище з історією. Numerus clausus мав свій політичний сенс: якби суспільство стало надто освіченим, у ньому могли б з’явитися настрої розчарування – адже економіка кульгала, тож країна не потребувала стількох освічених людей.
На зйомках фільму «Структура кристала». 1968 р.
І тут уже виникає питання: навіщо потрібна вища освіта і до чого тут декласація? Хто може почуватися здекласованим? Таксист, який навчається на філософському
«Ленін» – роман польського письменника Фердинанда Оссендовського (1876–1945), який уперше розвінчав міф про Леніна як улюбленця робітничо-селянських мас. Роман був виданий 1930 року і ще до початку Другої світової війни був перекладений на кілька іноземних мов. Завдяки цій книжці Західна Європа почала пізнавати правду про Жовтневу революцію в Росії. У ПНР книжка була заборонена, перше перевидання припало аж на 1990 р.
Numerus clausus (досл. лат. «закрите число») – принцип, за яким із політичних або суто практичних причин обмежувалося число студентів вищих навчальних закладів.