Руденька. Юля Пилипенко
але я стримувалась, розмовляла з ним жорстко і тактовно. А чоловічий голос у моєму iPhone’і все розповідав мені про чергові наїзди спецслужб, продажні структури, паскудних людей… Мені захотілося розбити телефон… я втомилася… за останні кілька місяців. Занадто багато всього на мене навалилося… і це «занадто багато» вкотре кардинально змінило моє життя… чи зруйнувало його… Особливої різниці я не відчувала. У мене більше немає дому… родини… друзів… але найстрашніше, що мені не дзвонить Він… На цій позитивній ноті приємний жіночий голос запросив усіх пасажирів, які вирушають на Риґу, пройти на посадку…
Подали «літаковий» автобус… Я намагалася знайти місце, де можна було б приземлитися. Стояти не було сил, але вільних місць не було. Я зрозуміла, що захворіла остаточно, і ще раз запитала себе: «Куди ти в біса летиш?» Мене все дратувало. Надто те, що на мене безцеремонно витріщився якийсь тип… щоправда, симпатичний… І раптом він мовив: «Як ся маєш, мала?» Я сторопіла. Здається, не тільки я, а й весь автобус. Крізь зуби я процідила: «Краще не буває», і в цю мить подзвонив Він. Він мене завжди рятував, навіть у дрібницях. Я взяла слухавку, але майже не чула Його: в автобусі було гамірно, ще й зв’язок уривався. Він спитав мене, чи я долетіла, а я спробувала Йому пояснити, що рейс затримали… До цієї миті я не чула в слухавці нічого, крім безсоромної тиші. Я спробувала Йому передзвонити, але спрацював voice-mail. Я знову – вже вкотре – зненавиділа мобільний зв’язок, та все ж вирішила відправити sms-ку, щоправда, я, як завжди, не знала, що Йому написати. Останнього разу, коли я так само розмірковувала над тим, що Йому написати, моя машина «поцілувала» багажник білої «Toyota Land Cruiser»… Замислившись, я розгублено втупилася в одну точку. І раптом почула ще один чоловічий голос, який промовив: «Напиши йому, що сумуєш». Спантеличена, я відірвала очі від сенсорного екрана свого телефону. Поруч з типом, який обізвав мене «малою», стояв інтересний дорослий чоловік. Мені здалося, що він читав мої думки: адже влучив у десятку… з першого разу. Я автоматично поцікавилася «кому “йому”?», а він відповів: «Тобі видніше. Але напиши йому, що ти сумуєш». Поки я писала sms-ку, «симпатичний тип» і «гарний чоловік» перемкнули свою увагу на якусь модель, що з радістю підтримала розмову з ними, і це мене, звісно, втішило.
Вже в салоні літака, коли я йшла, до мене прив’язалися типи з латвійської компанії: вони поцікавилися, чому це я в аеропорту обливалася сльозами. Я відповіла їм, що причина моїх сліз – висока температура, що мені важко розмовляти, і тактовні латвійці зрештою дали мені спокій. А я подякувала Богові за те, що сиджу не поруч з ними. Моє місце виявилося ще більш «вигідним»: просто через прохід від «симпатичного типа» й «інтересного чоловіка». Але, судячи з усього, ми були однаково втомлені, тому дружно поснули…
Паспортний контроль… моя вічна крутійка-удача… Я стояла разом з усіма в черзі для «не громадян Євросоюзу»… Але тут надзвичайний симпатичний хлопчик, визирнувши з віконця «EU», поманив мене пальчиком. Це був той випадок, коли «на пальчик» можна було з радістю повестися, особливо з температурою…