Руденька. Юля Пилипенко

      Готель мені сподобався надзвичайно… Ми повечеряли о другій ночі… Я дізналася на рецепції, де зможу бігати кроси вранці… і ми з чистим сумлінням повлягалися спати, заздалегідь домовившись з Елею, що я розбуджу її приблизно о десятій-одинадцятій годині після свого ранкового фітнесу… Розбудила я її о першій дня, і далі кожен наступний день нашого перебування в Юрмалі починатиметься з моїх слів після фітнесу: «Елю… підйом… у нас регрес… уже друга… третя… четверта…» Але це буде потім…

      Вже першого ж нашого вечора в Юрмалі у нас виникнуть проблеми: пекуче ризьке сонце поступиться нічному балтійському холоду… а ресторани Юрмали будуть по саму зав’язку забиті після концерту. Ми в літніх сарафанах шукатимемо один-єдиний столик у ресторані з будь-якою кухнею, але це буде марно. Доти, аж поки ми дійдемо до «наймоднішого» закладу, і я, пропадаючи від ризьких мурашок, що бігали по моїй шкірі, у відчаї не зайду на літню терасу цього ресторану… Вільних столиків, певна річ, не буде, поки я не обернуся і не почую: «Ррруденька». Я завагаюся рівно секунду, але холод Юрмали і все ще висока температура мого тіла миттю знищать усі мої припущення і домисли… тому я обернуся і щиро відповім «інтересному чоловікові»: «Привіт, Петю…» Петя, так само, як і в літаку, буде в товаристві «симпатичного типа», якого він відрекомендує нам, як Льоню Пітбуля… Ми підсядемо до їхнього столика, щоб зігрітися і попити чаю в переповненому ресторані… У цьому ресторані навіть не виявилося «вільних» пледів, тому Петя, дивлячись на мої посинілі від холоду руки-ноги і «температурні очі», жорстко сказав офіціантові: «Або звільняй пледи… або неси скатертини». Офіціант приніс дві величезні скатертини. Мені було все одно… аби тільки стало тепліше. Я охоче закуталася в скатертину, і тут Петя обрушив на мене шквал своїх запитань:

      – Руденька, зізнавайся, чим ти займаєшся?

      – Не скажу.

      – Чому?

      – Не хочу. А ти чим займаєшся? – Я сміялася.

      – Шукаю таких, як ти… я вже придумав, за кого я видам тебе заміж. – Його відповідь мене розсмішила.

      – Я не хочу заміж, я тільки звідти, – серйозно сказала я.

      – А чого ти хочеш, Руденька? – запитав він з усмішкою.

      – Я хочу, щоб пішов дощ… я хочу тиші…

      – Оце так! – розсміявся Петя.

      – Я не жартую. – Я дивилася йому в очі і не всміхалася.

      І тоді він нарешті почав розмовляти зі мною вільно, а не «професійно». Ми сперечалися, які казино Веґаса більше привертають туристів, обговорювали кращі шоу «Cirque du Soleil», атмосферу Парижа, беззаконня Неаполя, таїни Рима і пафос Монте-Карло, що ні до чого не зобов’язує… ми так і не змогли дійти спільного висновку, в якому океані приємно купатися під дощем і які технології PR краще використовувати…