Руденька. Юля Пилипенко

      Назавтра ми знову випадково зустрілися… у вже третьому переповненому ресторані… І позавтра так само, бо пішов дощ, тому ми з Елею знов змерзли і шукали вільного столика… Ми не телефонували одне одному заздалегідь, а просто випадково здибувалися – серед тисяч людей:

      – Руденька, ти нічогісінько не їси. Тут смачний вугор. Спробуєш? – питав Петя.

      – Ні… не хочу… закінчиться дощ, і ми підемо гуляти. Ми з Елею вже третій день не можемо прогулятися Юрмалою, тому що «tu est partout…»[11] – Я реготала.

      – Руденька… у тебе ох…на сукня… Де взяла? – Він накидав на мене плед.

      – Не пам’ятаю, якщо чесно… десь купила.

      – Молодчина. Ох…на сукня… і кашель у тебе такий самий. І ти нікуди не підеш, доки не скінчиться дощ. А тим часом врятуй мене від латвійської нареченої. – Петя озирався на всі боки.

      – Це як? – не зрозуміла я.

      – Ну просто прикрий мене. Мені просвітку не дає латвійська наречена. Ох…но вродлива, але геть їб…та. – Він дивився на мене усміхаючись.

      – Гаразд, я тебе обійму ненадовго… поки дощ не скінчиться. – Я сміялася до сліз.

      – Ну ж бо, признавайся, з ким ти вже встигла сьогодні познайомитися? – поцікавився мій знайомий.

      – А з ким тут можна познайомитися? Сьогодні мені один чоловік запропонував Швейцарію… взамін на сигарету… просто тому, що в ресторані VIP-зони не виявилося сигарет, які він курить.

      – Так ох…но… Що ти йому сказала? Коли летиш? – з посмішкою запитав Петя.

      – Ніколи. Я подякувала йому і подарувала пачку сигарет.

      – Збожеволіла? Він що, не сподобався тобі? Чи ти Швейцарію не любиш? – Петя кинув на мене свій хитрий погляд.

      – Звичайно… річ тільки в цьому… Я Францію люблю. – Мене підкидало від сміху, і плед весь час сповзав з моїх плечей.

      Щоразу, коли припинявся дощ, я поривалася підвестися з-за столу, але Петин голос спиняв мене: «Руденька… зараз знову почнеться дощ… невже ти не розумієш, що коли вже потрапила в мої лапи, то з них тобі не вирватися і дощ тебе не врятує? І латвійська наречена одразу мене помітить, якщо ти встанеш».

      Ми пили чай, сміялися, Петя розповідав, на які категорії поділяються дівчата, ставив мені запитання, на які я відповідала без відповіді… і… нарешті остаточно й безповоротно заспокоїлося нічне ризьке небо:

      – Все. Ми пішли гуляти. – Я різко скинула плед і підвелася з-за столу.

      – Собака скажена… я так тебе й не зрозумів. Ну куди ти зібралося, курчатко? Зараз знову почнеться дощ.

      – Петю… правда… я обожнюю дощ… і ми вже третій день збираємося з Елею погуляти Юрмалою.

      – Гаразд… я тебе відпущу за однієї умови. – Петя загадково посміхався.

      – Кажи, але я все одно піду. –