Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко
що, Зiньку: є в мене одно дiло дуже добре.
– Ану, скажiть!
– Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
– Ще б пак!
– Що, якби нам її в посесiю взяти?
– Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?
– Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками – скiльки кому треба. Адже тобi треба?
– Та трохи таки треба…
– I гаразд! I добре! – зрадiв Остап. – Вiзьмеш, скiльки схочеш.
– Або ще й на скiльки грошей вистачить.
– За грошi не турбуйсь! – одказав Остап. – Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.
– Спасибi вам, тату!
– Дак виходить – пристаєш?
– Чому – нi? Як уся громада пристане, то й я.
– Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так – товариство, гурт.
– А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?
Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:
– Та люди все гарнi, заможнi, – нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.
– Хто ж то?
– Та ось – я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…
– А ще хто? – допитувався Зiнько.
– Та, мабуть, i всi…
– Нi, цих мало: не подужають.
– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, – того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.
– А чого ж то воно таке баришовите? – випитував Зiнько.
– От так! Та земля ж яка там добра – це раз. А друге – цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?
– Нiскiльки, – вiдказав спокiйно Зiнько.
– Як то? – здивувавсь Остап. – А ти ж казав, що пристанеш.
– I пристану, коли вся громада вiзьме землю.
– А з нами ж чому не хочеш?
– Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.
– Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!
– Дарма, тату, аби я до дiла казав.
– Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!
– Нi, цього не буде.
Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…
– Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.
Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!
Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.
Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались