Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко
Зiнько.
– Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? – казала невдоволеним голосом Гаїнка. – От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце – красна панна, зiрочки – дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що – ти кажеш – русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!
– Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.
– Хiба дiдусь брешуть?
– Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.
– Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як є?
– Ну, от знов! – загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу – неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає – де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це – так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…
I вона стиха, як маленька дитина, промовила:
– Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…
– I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, – сказав Зiнько. – А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?
– А неправда ж! – палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. – Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.
– Як то – спiвала?
– А так – дивлюся в книжку та й спiваю.
– А на який же голос?
– А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!
I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:
Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужi люди,
Роблять лихо з вами.
Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.
– А що, гарно?
– Ще й дуже.
– Невже?
– Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?
– Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.
– Та ти моє спiвоче!..
Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:
– Нi, як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.
– Весело їм… гуляють!.. – промовила Гаїнка.
– Може, й тобi хочеться до їх? – спитався Зiнько.
– Ой, нi! – вiдказала, хитаючи головою. – Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.
I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.
– Справдi? – спитав Зiнько. – А буйного доброго намиста, такого, як у Горпини?
Вона не зараз одказала…
– Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…
IV. НА ВУЛИЦI
Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх