Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко
– аж плеснула руками Гаїнка. – I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi – скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?
– Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.
– Де ж вони знову набираються?
– Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, – i з кожної краплi зараз народжується гаспид.
– Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!
– А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара – голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця – така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi – корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать – бояться… I обходить усе село, i де стане – там скотина i гине, i гине…
– Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.
– Дак то ж на русалчин Великдень.
– А мавки?
– Та й мавки ж… I русалки, й мавки – все з нехрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…
– I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!
– Чому – не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.
– Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. – I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили. – Не хочу, бо я боюсь!..
В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.
– Ой! – скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.
– Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..
I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…
– Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..
Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.
– А ти ж, кошеня дряпуче! – скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. – От же тобi! В неволi!..
– У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. – казала вона й справдi плачущим голосом.
Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.
– Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!
I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» – шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:
– А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно,