Гетьман Іван Виговський. Іван Нечуй-Левицький
i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.
– — А де ж це Олена Богданiвна? – було його перше слово, як вони вийшли з церкви. – Може, виїхала в свої Мокрани?
– Нi, нi, не виїхала! – сказала Павловська i осмiхнулась. – В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома.
Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловської, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про свої думки та замiри сватати Олесю, їй дуже бажалось стати на цей раз свахою… i потайне бажання її здiйснилось.
– Цьоцю Якилино! – почав Виговський. – Менi дуже сподобалась ваша шановна небога i я думаю заслати до неї старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своїми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж?
Тiтка зрадiла, аж засмiялась, їй припадав до вподоби такий жбних для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Києвi до козакiв i довiдалась од їх, що уряд генерального писаря при гетьманi – високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.
– Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неї, бачите, багато усякої високої рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.
– Шкода! Ох, як шкода! – аж крикнув Iван Остапович.
– Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моєї хати попоїсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаємо докладно про це дiло.
Вони увiйшли в свiтлицю Павловської. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.
– От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, – сказала тiтка.
– Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, – обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.
– Христос воскрес! З празником будьте здоровi! – сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.
– Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева її сукня.
Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвоє. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.
– Ну, тепер похристосуємося! – промовила тiтка i тричi