Гетьман Іван Виговський. Іван Нечуй-Левицький
ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї.
– Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, – сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.
– Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, – сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.
– А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? – спитав в Олесi Iван Остапович.
– Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, – обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками.
– Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, – сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. – Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, – мовив Iван Остапович до Павловської.
– Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! – сказала Павловська до Виговського.
– Хiба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? – спитав Iван Остапович.
– Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, – сказала Олеся на прощаннi.
– То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, – сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини.
II
Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'їхав у густий київський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Києвi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заїхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києвi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий