Гетьман Іван Виговський. Іван Нечуй-Левицький
– прохопилась Олеся i чогось почервонiла.
– Як же я вам снився? – спитав Виговський в Павловської.
– Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! – нiби кажу я до Олесi. – Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я…
– Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'ї! – обiзвалась Катерина, усмiхаючись.
– А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, – промовила Олеся. – Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь – то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь – ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .
"Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", – подумала Катерина.
– Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? – сказала Катерина голосно.
– Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, – промовив Данило.
– Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, – сказала тiтка. – Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!
– Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, – одповiв Iван Остапович.
– Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! – сказала тiтка Якилина.
– I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, – обiзвалась Олеся.
– Невже ви вмiєте їздити верхи? – спитав Виговський.
– О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, – сказала Олеся.
– Чи ви грецької вiри, чи католицької? – спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.
– Аякже! Я i цьоця моя Якилина – ми грецької вiри, – сказала вона, кивнувши головою на Павловську.
– В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, – обiзвалась Якилина Павловська. – Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два – Ян та Христофор – подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки – католички Францкевичевої – стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра