Крадійка книжок. Маркус Зусак
розносили містом білизну, один із їхніх клієнтів, Ернст Фоґель, повідомив, що прання і прасування йому більше не по кишені.
– Такі часи, – вибачився він, – що тут скажеш? Стає все важче. Війна примушує затягувати паски. – Він глянув на дівчинку. – Ви, напевне, отримуєте допомогу на утримання цієї крихітки?
На страшенний подив Лізель, мама не промовила й слова.
Вона тримала порожній мішок.
Ходімо, Лізель.
Вона не сказала цього. Вона шарпнула – важкою рукою.
Фоґель вигукнув зі свого ґанку. Він мав близько шести футів зросту, а його жирне волосся неживими клаптями звисало над чолом.
– Мені шкода, пані Губерманн.
Лізель помахала йому.
Він помахав у відповідь.
Мама дорікнула:
– Не махай тому Arschl’ochові , – сказала вона. – Ну, рухайся.
Коли Лізель того вечора приймала ванну, мама терла її особливо ретельно, весь час бурмотіла щось про Saukerl’я – Фоґеля, і що дві хвилини його передражнювала:
– Ви, напевне, отримуєте допомогу на дівчинку…
Вона все терла і сварила голі груди Лізель.
– За тебе дають аж так багато, Saumensch . Від цього я не розбагатію, аж ніяк.
Лізель сиділа у ванні і слухала.
Десь за тиждень після того випадку Роза покликала дівчинку до кухні.
– Отже, Лізель. – Вона посадила її за стіл. – Якщо вже ти півдня на вулиці, граєш у футбол, то можеш зробити і щось корисне. Для різноманітності.
Лізель вивчала свої руки.
– Що я маю зробити, мамо?
– Від сьогоднішнього дня ти будеш забирати і відносити прання. Може, ті багатії не поспішатимуть нас звільняти, якщо на порозі стоятимеш ти. Якщо запитають, де я, скажеш їм, що я захворіла. І щоб була засмученою, коли будеш говорити. Ти така худа і бліда, вони можуть тебе пожаліти.
– Пан Фоґель мене не пожалів.
– Ну… – Її збентеження кидалося в очі. – Інші можуть пожаліти. Тож не переч мені.
– Так, мамо.
На мить дівчинці здалося, що зараз прийомна мама втішить її і поплескає по плечу.
Молодчинка, Лізель. Молодчинка. Плеск, плеск, плеск.
Нічого подібного.
Натомість Роза Губерманн встала, взяла дерев’яну ложку і тицьнула нею в дівчинки перед носом. Вона вважала, що це необхідно.
– Коли будеш у місті, обійдеш усіх із мішком і повернешся прямісінько додому, із грошима, нехай навіть їх буде як кіт наплакав. Не підеш до тата, навіть якщо він, бодай не наврочила, буде мати якусь роботу. Не будеш вештатися з тим малим Sauker’лем , Руді Штайнером. Підеш додому. Прямісінько додому.
– Так, мамо.
– Як будеш нести мішок, щоб тримала його обережно . Не розмахувала, не підкидала, не м’яла і не закидала його на плече.
– Так, мамо.
– Так, мамо. – Роза Губерманн мала талант до передражнювань і робила це із великим задоволенням. – Ти тільки спробуй, Saumensch. Я про все дізнаюся, можеш навіть не сумніватися.
– Так, мамо.
Дуже часто саме ці два слова, а також виконання всього, що їй веліли, були