Етикет. Дитяча енциклопедія. Отсутствует
грі на музичних інструментах. Придворні пильно стежили за модою, вони повинні були носити одяг найсучаснішого крою, надавати перевагу тим видам спорту, якими захоплювався монарх, добре знати його сильні та слабкі сторони. З королем придворні повинні були триматися як вірні слуги, але з тими, хто стояв нижче, ввічливість була зовсім не обов’язковою. Витончений придворний, який лише п’ятнадцять хвилин тому кинув свій плащ на землю, щоб королева не забруднила черевички, міг вдарити батогом просту жінку, яка не дуже швидко зійшла з дороги перед його конем.
До військових подвигів мала схильність дуже невелика частина придворних. Інші ж посилалися на рекомендації того ж Кастильйоне: уникати непотрібного ризику, якщо ти не в полі зору командира.
Великого значення в ці часи набуло право першості. Займання (навіть ненавмисне) чужого місця за столом чи вхід до кімнати раніше, ніж вища за рангом персона, вважали злочином, за який могли скарати на смерть. Монархам та їхнім радникам іноді доводилося вирішувати непросте завдання стосовно розміщення за столом іноземних послів: той, кого посадили на менш почесне місце, міг вирішити, що інтересами його держави нехтують. Навіть такий дріб’язок, як порядок слідування карет під час переїзду з одного замку до іншого, міг стати причиною міжнародного скандалу.
Точність – ввічливість королів.
Порушення правил поведінки каралося так суворо, що іноді придворні і навіть монархи ладні були поступитися здоровим глуздом, аніж переступити через закони етикету. Наприклад, при іспанському дворі (тут панували найсуворіші в Європі правила) Філіппа II якось стався прикрий випадок: королева впала з коня. Її нога застрягла в стремені, і кінь поволочив її по землі. Навколо було кілька придворних, але жоден з них не кинувся на допомогу: всі боялись скривдити її величність, торкнувшись її ноги. Нарешті двоє придворних врятували напівмертву королеву. Але після цього були змушені довго уникати гніву короля, який хотів покарати їх за грубе порушення придворного етикету.
При французькому королівському дворі етикет допускав більшу свободу поведінки між придворними та монархом. Але й вони подеколи були вимушені шукати вихід з непередбачуваних етикетом ситуацій. Одного разу Людовік XIII зайшов поговорити про державні справи до кардинала Рішельє (сподіваюсь, ви вже читали «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма і знаєте, про кого йде мова). Кардинал у той час тяжко захворів, тому він не міг підвестися з ліжка. Етикет того часу передбачав, що придворні не повинні займати більш вигідну позицію, ніж король: якщо він сидів, йому доповідали стоячи. Людовік знайшов вихід: він приліг поруч з Рішельє, і вони спокійно обговорили всі важливі справи.
У часи королів та придворних важливу роль відігравали дворянські титули. Сьогодні вони зустрічаються здебільшого на сторінках історичних книг, тому буде доречно розповісти про їхню ієрархію. Отже, найвищим з усіх існуючих титулів є імператор (від латинського слова imperator – «повелитель»). Після