Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин. Сборник
А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлен-ня. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться – бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її діти, що она не виділа, але не могла на то ніц порадити. Но мусіла она наново нестися і сидіти.
Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить – знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.
Думала ворона і гадала, а трудно було того злодія вигнати. Але видів то лис і зараз їй порадив: «Тут, – каже, – зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здоймати, то буде мати на шиї злотний ланцюжок. Ти коби-с тот ланцюжок озьмила у дзьоб і занесла до тої нори гадячої, то буде добре».
І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.
Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.
Ворона й рак
(Народна приповістка)
Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.
Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.
Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:
– Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька – що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!
– Угу, – каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.
– Ой, вороно, вороно! – промовляє знову рак. – Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була – куди іншим воронам до неї!
– Угу! – знову обережно проказує ворона.
– Ой, вороно, вороно! – таки одно править рак, – знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано – хорошого роду!
– Угу! – все однаково відмовляє ворона.
– Але ж, – каже рак, – ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?
Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:
– Еге!
Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді – плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!
Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…
Ворона та лисиця
Бо