Князь Кий. Володимир Малик
жоною до гуннського кагана Баламбера і сказав:
– О великий кагане, сила твоя незмірна! Розбив ти могутніх аланів, погромив їхніх союзників, переміг і діда мого Германаріха, якому не було рівних серед королів! Хто ж може тепер суперничати з тобою? Ніхто!.. Я визнаю твою зверхність і ладен разом з підвладними мені готами ввійти в твою державу!.. Прийми нас під свою могутню руку, кагане!
Поки Вінітар говорив, Баламбер не зводив погляду з ясного вродливого обличчя юної готської королеви.
Коли Вінітар закінчив говорити, він сказав:
– Мудро ти мислиш, риксе[11], мудріше, ніж твій дід Германаріх, що підняв на мене меча… Я приймаю твоє плем'я під свою руку, і відтепер воно платитиме гуннам щорічну данину скотом, кіньми, рабами і золотом, а мені, окрім усього цього, – ще й вашими красними дівами… Такими, як твоя жона, – додав тихше і знову прикипів поглядом до красуні Вадамерки.
Мов від удару, здригнувся Вінітар. Страшна тривога стиснула йому серце і наповнила його лютою ненавистю, що от-от могла вихлюпнути з нього, як кипляча вода з казана.
Вельможі зблідли. Що зробить король? Один необережний рух, одно запальне слово – і гунни посічуть їх, як нерозумних баранів!
Зловісна тиша зависла в каганському шатрі.
Та пригадав готський король, чого він сюди прийшов, і схилив горду голову в низькому поклоні.
– Я згоден, мій володарю, – тихо прорік, мовби видавив ці слова із себе.
Королева й вельможі вклонилися також.
Відтоді готи втратили свою волю.
Гунни ж пішли далі на захід підкоряти інші племена і здобувати собі їжу та одяг, бо вважали негожим для себе орати землю і сіяти злаки, збирати їх і молотити, доглядати й вирощувати худобину, свиней, овець. «Копирсатися в землі та в гною – то доля нікчемних рабських племен, а не вільних і гордих гуннів», – казали погордливо вони.
А Вінітар, побачивши, що гунни далеко, вирішив докінчити те, що колись задумав Германаріх. Таємно від гуннів зібрав свою силу і рушив у землю венетів.
Назустріч йому виступив Бож із синами й вельможами і з усією венетською раттю.
У першому бою венети, ударивши дружно, потіснили готів і змусили їх тікати. У другому бою Вінітар теж не здобув перемоги і вирішив діяти хитрістю. Він розумів, що об'єднані венетські племена йому не здолати. Але як їх роз'єднати?
Він удав, що відступає. Знялися готи вночі зі своїх стійбищ і пішли на південь. Залишили на стійбищі лише одного старого хворого гота Вурма, з котрим Вінітар мав перед відступом довгу розмову.
Прийшли венети і знайшли Вурма. Привезли його до Божа і венетських князів. І стали ті його питати.
– Чому готський король відступив, старче?
– Він не відступив, а втік, як останній боягуз, – відповів навчений Вінітаром дід. – Сказав своїм вельможам: «Сила венетів безмірна. Ніколи нам не перемогти їх. Двічі побили вони нас, тож випробовувати долю втретє – справжнє безумство!» Підняв своїх воїв по тривозі і пішов назад, у готські степи над морем…
Зраділи
Рекс, рикс – король.