Князь Кий. Володимир Малик
Бож! – вигукнув безмежно здивований і вражений Кий. Скільки він пісень, переказів і казок чув про славетного короля венетів – не злічити! І раптом… Аж не віриться! – Він справді твій прадід?
– Так… Я Божич… Правнук його безталанний…
Кий схопився на ноги. Втома враз відлетіла, сон – як рукою зняло!
Неймовірно! Подумати тільки! Далеке минуле, про яке стільки мовилося довгими зимовими вечорами в теплих хижах, при мерехтливому вогні лучини чи воскової свічки, раптом наблизилося, війнуло на тебе гомоном давно відшумілого життя і стало перед очима мовби наяву. Виявляється, казковий король Бож – зовсім не казковий. Нитка життя від нього тягнеться прямо до князя Добромира, а потім – і до Цвітанки. Цвітанка – праправнучка Божа!
Кий відчув, що заплутався і не може відрізнити – де казка, а де дійсність. І йому зробилося трохи моторошно, бо здалося, що душі померлих раптом повернулися в цей світ, у якому він живе, і говорять, махають руками, щось нашіптують, кличуть до себе.
Все змішалося…
Гунни, король Бож, князь Добромир з жоною та дітьми, десятки якихось інших людей чи їхніх тіней юрмилися біля нього… Степова місячна ніч з таємничими звуками й запахами, крик сови в гаю під горою, давні перекази, що дійшли з глибини минулого… Все змішалося в його розбурканій уяві, все стукало в серце…
Кий довго стояв на березі струмка, що жебонів унизу, між кам'янистими скелями, вслухався у шерехи ночі, збентежений, окутаний тривожними думами.
Поволі поринав у сон невеликий табір утікачів, хрумали соковиту траву стриножені коні, впав у забуття князь Добромир, похропував прив'язаний до верби гунн Крек…
А Кий стояв і дивився, як удалині, за струмком, темним привидом здіймається гора, прозвана Високою могилою, як місяць поливає її примарно-сріблястим холодним промінням… І йому раптом здалося, що на її вершині заколивалися якісь неясні тіні, заячали далекі глухі голоси, замаяли, мов білі лебеді, чиїсь неприродно довгі, простягнуті удалеч руки…
Невже то король Бож?
Слово про короля Божа
Слов'яни здавна жили по Дністру і по Бугу, по Росі і по Дніпру, по Десні і по Прип'яті аж до Карпат і Вісли. І ще далі довкруж. І ніхто не відає, коли вони сіли на цій землі і звідкіля прийшли. Бо світ великий, і завжди хтось звідкілясь приходив.
І сіяли вони, як і зараз, пшеницю, жито, просо, а ще – коноплі і льон. Садили часник, цибулю, і ріпу, і капусту. В степу і на лісових галявинах випасали табуни коней, отари овець, гурти скоту, а в ріках ловили мережами-сітями щуку, і судака, і стерлядь, і окуня, і лина, а неповороткого вусатого сома били вночі, при світлі смолоскипів, остями… В лісах, у дуплах старезних предковічних дерев, водилося багато бджіл, – і хто не боявся опухнути від їхніх укусів, той завжди мав мед.
Щоб захиститися взимку від стужі, влітку – від негоди, а вночі – від хижого звіра, будували собі з дерева та глини чималі хати, або хижі, і вкривали їх соломою чи очеретом, а для тварин ставили повіті.
Довгими зимовими вечорами жінки при світлі лучини пряли з конопель та льону пряжу, сукали вовну і ткали полотно й сукно. Чоловіки із шкіри шили чоботи й постоли,