Князь Кий. Володимир Малик
по півцеберка оброку.
Кий з братами уперше приїхав на Родень і тепер з цікавістю розглядався довкола.
Тут, як і на Кам'яному Острові, стояло десять чи п'ятнадцать хат, обмазаних глиною і вкритих соломою. Серед них вирізнялася розміром хоромина князя Божедара. Вона була просторіша, вища, з гарним ґанком і більшими, круглішими віконцями, які, однак, як і всюди, затикалися ганчір'яними затичками.
Понад яром – повіті для скоту, коней та інших свійських тварин, а також кліті-комірчини. В повітях зараз було порожньо – і коні, й корови, й свині, й вівці паслися на лузі. А комірчини зачинені – в них зберігалося князеве добро, яке йому привозили, сплачуючи данину, з ближніх і далеких родів, – збіжжя, мед, хутра; полотна, овчини…
З князівської хоромини у супроводі сторожа Лося вийшло двоє мужів. Один мав літ тридцять і був високий, русявий, з підстриженою кучерявою борідкою. А другий – молодий, не старший за Кия. Та було в ньому щось таке, що зразу привертало до себе увагу, – невисока, але міцна постать, чорний цупкий чуб, широке смагляве обличчя з випнутими вилицями і бистрі, палкі, мов вогонь, чорні очі, такі незвичні для світлооких полян. Вони так і вп'ялися в приїжджих.
Старший здалеку впізнав Тура.
– Старійшина? Здоровий будь!.. Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!
Тур привітався – спочатку зі старшим, потім – з молодшим.
– Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!.. Не данину привіз я з синами, а чорну звістку – гунни йдуть! Треба з князем поговорити… І полоненого ось привезли!
Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:
– Ходімо!
Вони попростували до князівської хати.
Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч – витесані сокирою липові двері, на праву руч – такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця – і крізь них усередину бризнули яскраві сонячні промені.
Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога – дерев'яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами – широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті – такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах – зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити – один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий – більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.
Не сідали – ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.
З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері – і до світлиці вступив князь Божедар, колись, видно, міцний, широкоплечий, високий чолов'яга, а тепер – кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні[13]. Радогаст підтримував його під руку.
Князь примружився від яскравого світла.
– То
Корзно – верхній одяг, схожий на плащ.