Князь Кий. Володимир Малик
своїми рабами…
– Схоже, що так.
– Ми привезли полоненого гунна, князю, – отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім'єю… Може, розв'язати йому язика? Він знає багато…
Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам'яті іскра давно відшумілого життя.
– Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана, – повернувся до молодшого сина князь.
Чорний Вепр швидко й голосно заговорив по-гуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.
– Що він каже? – спитав нетерпляче князь.
– Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак…
– Ернак? Я його пам'ятаю… Які ж його наміри?
Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.
– Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана, – знову переклав Чорний Вепр.
– Скільки ж у Ернака воїв?
– Це знає один каган, – була коротка відповідь.
– Куди піде каган після битви з уличами?
– А це відомо одному Тенгріханові! – з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.
Князь Божедар розгнівався.
– Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!.. Даю тобі на роздуми одну ніч! – і наказав синові: – Віддай його челяді – хай посадять у яму.
Чорний Вепр повів полоненого.
У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.
Коли повернувся Чорний Вепр, князь обвів потухлим поглядом присутніх, запитав:
– Що будемо робити?
– Зібрати весь полянський полк[14], князю, а в поле вислати сторожу з молодшої дружини, щоб стерегла гуннів, – твердо сказав Тур.
Чорний Вепр зневажливо хмикнув.
– Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.
Тур спокійно, з гідністю відповів:
– Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з'являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! – і, подумавши, додав: – Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об'єднати б наші сили – тоді й гунни були б не страшні!
– Ніби це так легко і просто зробити! – Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.
Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.
Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:
– Мені
Полк – народ, плем'я, ополчення.