Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Отже, депутата Зарудного немає вдома… А Лідка сподівалася його побачити. Саме сьогодні.
Двері відчинив Славко.
– Привіт.
– Привіт, – відгукнулася Лідка, вдихаючи запах Заруднівської квартири, неповторний запах дерева, шкіри та ще чогось, що не мало назви.
– Проходь…
Їхні зі Славком стосунки нагадували тепер зворушливу дитячу дружбу, як про неї пишуть у книжках. Відтоді як депутат Зарудний переконав Лідку. У тому, що вона, Лідка, не стільки сексуальний об'єкт для Слави, скільки романтичне захоплення. У тому, що єдину дурницю можна пробачити й не варто відразу ставити на людині хрест. У тому, що для нього, депутата, надто важливе душевне здоров'я сина… І ще в багатьох суперечливих речах переконав її депутат Зарудний, не відразу й не без зусиль, та все-таки переконав, бо Лідка захотіла, щоб її переконали… Депутат Зарудний, бувало, переконував і декого крутішого за Лідку Сотову. Де б він був тепер, якби не вмів переконувати.
У Славковій кімнаті вона витягла з торби дві касети в пошарпаних обкладинках:
– Ось… Як домовлялися.
– Дякую, – сказав Славко.
У давніші часи він сказав би: «Дякую, мала». Але тепер він не промовляв Лідчиного прізвиська. Ніколи.
Славко увімкнув телевізор, запхнув у відик першу з Лідчиних касет. Екран пішов смугами, потім прояснився. Любительська зйомка, перше вересня в ліцеї, старша група перейшла до третього класу, середня – до другого, а от молодша група – первачки…
Касеті було майже дев'ять років. Де-не-де стрічка обсипалась, але дивитися все одно було цікаво. Дитячі мордочки, подумати лишень, Лідка, виявляється, забула, на що схожі діти. Рисюк такий смішний, що неможливо стримати усмішку. Ось діти-однокласники… та й сама вона, Лідка, не краща. Пухкі щоки на все лице й білий бант на маківці.
– А ось я, – сказав Зарудний, коли камера ковзнула обличчями дітлахів із середньої групи.
Лідка неуважно кивнула:
– А я вже забула про ці касети… Там іще день народження є, Новий рік…
Дивитися на дітей більш ніж дві хвилини виявилося гидко. Ніби це не Лідчине минуле, а зовсім чужі, незнайомі, дурні діти, що викликають лише роздратування. Ці круглі щоки, короткі ноги, великі голови…
– Коли твій батько повернеться? – спитала вона, погладжуючи бильце дивана.
– Не знаю, – відгукнувся Славко після паузи. – Ніколи не знаю… А що?
– Нічого, – Лідка зітхнула. – Знаєш, у сьогоднішній «Діловій газеті» велика стаття про… цих. Які апокаліпсис передбачили.
– Знову?! – насупився Славко. – Хай йому грець, ти досі рахуєш? І скільки там лишилось, сімдесят два дні?
– А ти звідки знаєш? – після паузи спитала Лідка. – Полічив?
Славко зніяковів. Почервонів по самі вуха й розізлився, як блощиця:
– Робити мені нема чого, хіба що дні рахувати!
– Але ж рахував, – сказала Лідка тихо.
Славко пирхнув:
– Тільки батькові не кажи. Засміє.
Гомоніли бридкі діти на екрані. Славко відкинувся