Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
другий
Свєтка жила на поверх вище й була на рік старшою за Лідку. Свєтка навчалась у двісті п'ятій школі і, на відміну від Лідки, мала час на посиденьки в «поганій компанії». Проходячи повз лавку, де вищезгадана компанія проводила вечори, Лідка внутрішньо напружувалася й кивала якомога байдужніше.
Останніми місяцями все змінилося, і зміни приховати не вдалось. Лідка перестала ходити на факультативи, мало того, внадилася втікати з останніх уроків. У ліцеї їй було так само затишно, як карасю на холодній пательні – ніби й не пече, та й задоволення мало. Краще вже на лавці перед будинком…
Але головне – із Свєткою можна було розмовляти про дев'яте червня. Свєтка не починала істерично сміятися, усім своїм виглядом показуючи, як її тішить Лідчина дурість, і не крутила пальцем біля скроні. Свєтка навіть добувала десь нову інформацію – виявляється, були цілі організації, присвячені Останньому Апокаліпсису. І нібито двох різновидів – одні клали решту життя на «звільнення душі», кидали пити, курити, залишали сім'ї й присвячували себе людям. Інші, навпаки, нічого очищувати не збирались, а хотіли наостанок пожити, продавали квартири і на отримані гроші влаштовували оргії, гулянки, морські мандрівки та інші приємні заходи. Лідка й сама не проти того, щоб пуститися в морську подорож, а ось що роблять на «оргіях», уявляла собі невиразно.
Свєтчин день народження припав на неділю. Двадцять друге жовтня, звично відзначила Лідка.
Гості зібралися десь о пів на восьму. Хлопчаків було шестеро, дівчат – разом із Лідкою – теж. Видно, такий розрахунок ховав у собі якийсь смисл; випивши по чарці мутнуватої міцної рідини, гості розділилися на пари, як у дитсадочку. Поруч із Лідкою опинився довжелезний, блідий, хворобливий на вигляд хлопець років вісімнадцяти, що вочевидь був короткозорим, але соромився носити окуляри.
Уже після першого тосту запаморочилось у голові й відразу зробилося легше: уже ні про що не думалось, у всякому разі, ні про що погане.
Ліцеїстів у новій компанії не шанували. Усі, крім Лідки, гості були з двісті п'ятої школи, з молодшої та середньої груп, а той, що сидів поруч із Лідкою, – взагалі із старшої, лишився на другий рік. Розмовляли про своїх учителів – винятково паскудних, дурних і ницих. Кожна училка мала не одне прізвисько; Лідка плуталась і ніяк не могла зрозуміти, хто кого куди послав і хто кого вперіщив лінійкою. Здуру зізналася в необізнаності – й відразу зробилася центром компанії, її навперейми взялись інформувати:
– …А хімічку – «жердина з цицьками». А математичку – Феня Хрінівна. А цивільника…
Інші прізвиська були нецензурні, але здебільшого смішні, аж живота можна порвати. Лідка іржала як коняка й повторювала вголос найбільш смаковиті прізвиська. Із задоволенням приміряла їх до ліцейських завучки, математички, директора; вона тільки тепер зрозуміла, наскільки їх ненавидить. За витягнуті фізіономії на порозі Музею, за патетичний лемент: «У цьому святому місці…». І за те, що її не відрахували. Нехай би вигнали – так ні, гидливо скривилися, боязко озирнулися на Зарудного-татуся й залишили.