Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Полаяли, винесли догану – і хай пам'ятає добре до неї ставлення.
Батько прийшов із ліцею знервований, але рум'яний і з блиском в очах. Минулося, сказав він мамі. Замовкни, сказав він Янці, що була підхопилась. Лідці усміхнувся, скуйовдив волосся, минулося, мовляв, збирайся завтра в ліцей…
Лідка уявила, як увійде до свого класу. Як сяде за першу парту поруч із Рисюком. І двадцять пар очей роздивлятимуться її, ніби вперше побачили.
Вона звірилася з розкладом – двадцять перше жовтня, середа – і поскладала в торбу книжки. Але пішла не в ліцей, а до моря.
Хмари мінилися багатьма відтінками сірого, здавалося, що небо вкрите брудним настовбурченим пір'ям і було схоже на лежалу дохлу чайку. З моря дув недобрий вітер; Лідка сховалася серед каміння й розгорнула книжку. Роман «Бідна Анна» належало прочитати за програмою ще минулого літа, це був найнудніший у світі роман, але Лідка читала, продираючись крізь довгі описи природи й геть уже нескінченні монологи. Героїня не могла мати дітей, а дітородний період циклу спливав, і й чоловік збирався кинути її заради іншої; Лідка перегортала сторінки, майже нічого не тямлячи. Що за проблеми в цих персонажів, адже вони щасливо пережили свою мригу, теперь на них чекає два десятки років безтурботного життя…
А в Лідки – сім місяців і два тижні.
В остаточний апокаліпсис вірять лише ідіоти. А вона, Лідка, вивчала історію. Вона розумна.
Літери зливалися перед очима.
Близько полудня з усіх боків у бухту стяглися патрульні катери. Вони стояли далеко від берега, там, де Лідці траплялося бачити дальфінячі спини. Чорні силуети витяглися вервечкою від миса до миса. Кораблів було не менш як двадцять; із боку бази ЦО з'явилися два гелікоптери. Покружляли над морем, погуркотіли, полетіли; Лідка встала, щоби скоріше піти.
– Що ти тут робиш?
Від несподіванки торба ледь не вискочила з Лідчиних рук. Патрульні виникли ніби з-під землі – двоє солдатів і офіцер, озброєні, в камуфляжі.
– Дівчинко, що ти тут робиш?!
– Прогулюю уроки, – сказала Лідка тихо.
Патрульні перезирнулися. Здається, чесна відповідь налаштувала їх трохи миролюбніше.
– Оголошено військовий стан, – різко повідомив офіцер. – Діти повинні сидіти вдома.
Лідка міцніше стиснула торбу. Губи почали тремтіти раніше, ніж значення сказаного дійшло до неї.
– Як… що ж…
– Ану сюди, бігом!
Її взяли за лікоть і потягли – не дуже швидко, але вона все одно раз у раз спотикалася. Від страху заклало вуха.
Бетонними сходами її витягли на набережну; від торгових яток лишилися металеві кістяки, під ногами валялося шмаття газет, і нікого не було, ні торговців, ні тих, хто вийшов прогулятися, лише військові машини в ґратчастих залізних окулярах. І люди, цивільники, й у кожного другого – рація. Колінчасті антени здригалися, ніби чорні тарганячі вуса.
І ще тут був Ігор Рисюк. Стояв, прихилившись до машини, дивився вбік, ніби непричетний ні до чого в світі.
– Егей,