Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
іспитів іще півроку, – сказала Лідка, дивлячись у підлогу.
– Ти думаєш, що це багато? Що в тебе є час? «Із понеділка візьмусь»?
– Ні, – Лідка стенула плечима й укотре відчула, що формений ліцейський піджак вузький і тисне під пахвами. – Просто… яка різниця? Апокаліпсис…
Зависла пауза. Ледь чутно гудів у кутку обігрівач.
– І що ж? – спитала завучка іншим тоном. – Хіба це перший в історії апокаліпсис? Хіба після нього не буде життя, ТВОГО життя, Лідо?
– Може, не перший, – сказала Лідка несподівано для себе. – Але вже останній, це точно. Для всіх.
І замовкла, дивлячись у підлогу.
Рисюк виграв олімпіаду з історії й одержав право без іспитів вступити до університету.
Лідка отримала двійку з контрольної та двійку в чверті. Уперше в житті.
Вона даремно думала, що її це не зачепить. Одна річ – бути поганою в напівтемній прокуреній кімнаті, в компанії таких самих поганців. Інша річ – одержувати свій зошит останньою з класу, йти до вчительського столу під багатьма здивованими поглядами. Стинатися поглядом із Михайлом Феоктистовичем. Сухо й коротко, як вирок – «Сотова – два»…
Вона чекала, що Рисюк скаже щось ущипливе. Чи хоч би сварливо спитає: «Здуріла?»
Рисюк нічого не сказав, навіть не подивився на сусідку по парті. Ніби новоспечена двієчниця була йому нітрохи не цікава. Тупо дивлячись у вікно, на стадіон, де середня група накручувала кола на лижах, Лідка пригадала, як Рисюк називає учнів двісті п'ятої. «Найпростіші», ось так він їх визначає. І теперішнє мовчання його не випадкове – мало того, зі сходинки рівних Лідка скотилася для нього на сходинку «найпростіших», а отже, звичної сварливої дружби більше не буде.
Вона озлилася. Навмисне, хоч і прикидаючись незграбою, скинула на підлогу Рисюкову книжку.
Загрюкотіло так, ніби впали ночви. Увесь клас подивився на першу парту; Рисюк нахилився й підняв підручник разом із закладками, що розсипалися по підлозі. На Лідку він так і не подивився.
У ненависній двісті п'ятій ніхто не судив би людину за її оцінками.
Лідка закусила губу. Байдуже. Сьогодні дев'яте грудня, середа…
Залишилось рівно півроку.
Перед входом на станцію швидкісного трамваю їй тицьнули в руки листівку. Спершу вона вирішила, що це звичайна рекламка чи там пропозиція «вигідної роботи», – але, бездумно розгорнувши, спіткнулась.
Чоловіка на фото вона впізнала відразу, хоч листівка була чорно-біла й жовтавість обличчя не передавала. І все-таки це був він – тим паче що вздовж верхнього краю папірця тягся суворий чорний напис «За чистоту душі», а в правому нижньому кутку містилась емблема – стилізоване зображення людини у вогні. «Так буде з усіма…»
– Дівчинко, що з тобою?
– Нічого…
Вона вибралась із натовпу. Прихилилася до мозаїчної стіни; тремтіли коліна.
Нічого. Вона знає, це добре, що вона знає дату заздалегідь. Завжди можна встигнути наковтатися снодійного… Аби не танцювати смолоскипом, як той божевільний… Чи