Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
було страшенно прикро за батька. Його обзивали по-всякому – за те, що він не хотів втрачати з поля зору маму й Тимура. Але він усе-таки проштовхався вперед і протяг крізь натовп Лідку і Яну, і тепер Тимур і мама йшли попереду, їх було чудово видно, і від цього спокійніше було на душі.
– Штаб ІДО, – сказали звідкись із репродуктора, але голос уже не здавався голосом автомата. – Небезпека з моря! Екстрена небезпека для вулиць Наріжна, проспект Свободи, проспект Відродження…
Батько смикнув Лідку за руку. І крикнув Тимурові:
– Праворуч!
І багато хто так зробив. Кинулися врізнобіч, перестрибуючи через тих, хто впав, а ті все-таки встигали підвестися. Полетіли шибки перших поверхів – люди забивались у провулки, лізли у вікна, чіплялися за низькі балкони. Люди знали щось, чого не знала Лідка…
– Тримайся!
Кришачи бите скло під ногами, вона примудрилася схопитись за чиюсь простягнуту руку й залізти на чужий балкон, обплетений мертвим сухим виноградом.
Он воно що…
Хвиля паніки прокотилася вузькою вулицею Наріжною. Ті, що напирали ззаду, тепер стрімголов бігли, це був уже не натовп – суцільний людський потік, Лідка дивилась, і їй здавалося, що вона відчуває, як розширюються її зіниці.
– Трохи зарано… – прохрипів хтось поруч.
– За мною, – сказав батько.
Балконні двері були не зачинені. Лідка, Яна, батько, ще якісь люди пройшли через чужу квартиру, порожню й червону, що берегла запах крапель від серця, прибрану на старосвітський манір, із мереживними серветками на єдиному столі, з фарфоровими статуетками на єдиній шафі. Лідка не витримала й заплакала – чи то від страху, чи то від жалості до себе.
Будинок був шестиповерховий. Люк на дах уже був відчинений, і туди один за одним пролазили люди – хто метушливо, хто зовні спокійно, але всі дуже квапились.
– Уперед…
Дроти на даху були обірвані і плуталися під ногами. Антени стояли залізним похиленим лісом; Лідка йшла і не могла позбутися думки, що все це колись уже було. Вона пробиралася дахом…
Місток! Із даху на дах була перекинута пожежна драбина, метрів десять залізними шпалами, притримуючись за єдине тонке бильце; Лідка закусила губу.
– Не дивися вниз, – глухо сказав батько.
Унизу досі були люди. Хтось біг, хтось лежав. Лідка не дивилась.
Залізо було нестерпно холодним. Лідка потерпіла б – але від холоду терпли пальці, втрачали чутливість, а ззаду підштовхували, підганяли – швидше, швидше…
Місток кінчився, уперся в сусідній дах. Лідка незграбно зістрибнула, і батько спіймав її на льоту, поставив на чорний руберойд. Поруч важко дихала Яна.
– Вперед!
Вони майже побігли, і люди навколо бігли теж; потім чоловік, який ішов попереду, різко зупинився, і Лідка з розгону налетіла на його спину.
– Дивіться! Там…
На сусідньому даху заверещали. Жінка. Ні, радше дівча, таке саме, як Лідка; і у відповідь Лідка заверещала теж, і заверещала Яна, і хтось іще…
Удар по обличчю привів