Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Не центральний, помпезний, де похований Андрій Ігорович. Звичайний приміський цвинтар. Старий, давно закритий для поховань.
Займався ранок. Червоне світло потьмяніло, змішавшись із сірою передсвітанковою сутінню.
– Жоднісінької пташки, – сказав Тимур, і Лідка подумала, що він має рацію. Ні звичайних ворон на голих газонах, ні горобців, ні помийних міських голубів.
– Лі до, не спи на ходу…
– Я більше не можу, – сказала вона винувато.
Стан хворобливого збудження минув. Насунула втома. Сірий ранок, колона людей, що бредуть з міста в поле. Цементний завод удалечині. Човгання ніг по брудній дорозі. Крок, крок, іще крок… Недобрий сон.
– Уперед! – звично прикрикнув батько. – Сили ще знадобляться… Ще…
Він не доказав. Затріскотіло радіо.
– Увага… Слухати всім. Загроза з моря, лінія оборони по радіусу Проривна – Лівий узвіз – Гайова…
Лідка здригнулася. Самісінький центр міста. Далеко зайшли глефи.
– Увага на Північній трасі! Сейсмічної загрози не зафіксовано. Продовжуйте рух. Увага на Великій Променевій трасі! Рух далі пункту Дубки видається недоцільним. Розподіл навантаження на Ворота…
– А Воріт же й немає, – сказали у Лідки за спиною. Вона побоялась озиратися, щоб не впасти.
Вони стояли посеред поля. Стояли і сиділи. Лідка сьорбала з бляшаної кружки, а батько, коли вона відверталась, доливав їй у термос свій чай. А Лідка, легкодуха, вдавала, ніби не бачить…
Вони стояли серед поля, а Воріт не було. Ніде. Робилося тепло, на землю летіли куртки і шапки, і светри; повітря над полем тремтіло. З боку пагорбів налітав гарячий вітер.
Лідка сиділа на власній розстеленій куртці. їй давно хотілося в туалет, але туалету не було, а людей навколо юрмилося, як на центральній площі у свято.
Небо було недоброго, червоно-фіолетового кольору. Ніби синець.
До оголошеної «безпосередньої повітряної загрози» лишалося години дві. За розрахунками хрипкого радіо. А може, значно менше – фіолетове небо вже неодноразово спалахувало, перекреслене слідом від падіння гарячого каменя…
Десь там вивергалися вулкани. Десь підіймалося цунамі. Десь горіла нафта.
Тут, на полі, було тихо й задушливо. Насувала спека. Тимур слідом за іншими хлопцями роздягнувся до пояса, і дарма, бо поверх його рельєфних м'язів здригалася бліда пухирчаста «гусяча шкіра».
– Увага, – стомлено сказав приймач. – Слухати всім. Даних про утворення Воріт не надходило. Увага на Великій Променевій трасі – можлива термічна небезпека з північного заходу…
Натовп навколо заворушився.
– Іти геть…
– Ворота…
– Немає Воріт, ти ж бачиш…
Лідка слухала, заплющивши очі.
Ворота з'являються поблизу людських поселень. Навколо міста їх має бути більше.
Далі – менше.
Але поки що нема ніде.
Ніде.
Танцює смолоскипом хлопець-склодув…
«Термічна загроза з північного заходу…»
Насуває