Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
каже їх комусь. А може, і те й інше.
– Дівчата! Тимуре! Ну ж бо! Ну!!
Потемніло в очах.
…Поле стояло майже вертикально. Поле було нерівне, в коліях і вибоях, на бігу так легко підвернути ногу. Поле оповите було рідким гіркуватим димом, і здавалося, що люди біжать по коліна у ваті.
А потім Лідка побачила Ворота.
Вони не були схожі на свої зображення, на описи в розповідях очевидців. Вони не були ні гарними, ні величними. Вони були безликими, як безликими є лікарняні двері, пофарбовані білою олійною фарбою. І вони не були навіть надто великими.
Біжучи Лідка зрозуміла, на що це схоже. Такий вигляд має вхід на станцію швидкісного трамвая, тільки не в центрі, а на околиці.
З усіх боків до Воріт бігли люди. Мить – і Ворота зникли, закриті спітнілими рухливими спинами.
Яна тонко заверещала. Нога її все-таки підвернулась на грудці; вона верещала, як підстрелений заєць. Лідка ніколи не була на полюванні, і порівняння було чуже, книжне, байдуже.
Батько підхопив Яну на спину. Натужно крикнув Тимурові:
– Лідка!
Лідка побачила простягнуту до неї братову руку. І потяглася йому назустріч – але в цю мить налетіли ззаду, штовхнули її далеко вперед, у спину їй ударив відчайдушний крик мами:
– Біжи сама! Не озирайся! Біжи! Вона побігла.
Спереду була чиясь спина. Ззаду було чиєсь дихання. Праворуч і ліворуч рухалися чиїсь гострі лікті. Неба не було – голови, голови, голови, ніби Лідка заблукала в густому лісі. Виграє той, хто вищий на зріст, у кого довші ноги…
І той, хто дуже хоче жити.
Шипіння над головами. Крик. Удар; здригнулася земля. Лідка ні про що не думала.
Спалахи. Під ногами щось м'яке, Лідка встигла підстрибнути, не спіткнутися.
Мамо! Матінко!
Вона бігла, втиснута в юрбу, забита в юрбу, ніби кілочок. Вона не могла оцінити краси і величі того, що відбувалося.
Маси людей текли, як холодець, з усіх боків і до однієї мети; до тієї самої мети поспішав, риючи землю гусеницями, самотній броньовик ЦО. Невідомо, чого він прагнув, опинившись біля Воріт раніше від натовпу. І лишилось невідомим, тому що броньовик не встиг.
І ті, хто біг у перших лавах, не встигли теж. Зіткнення; перші кілька секунд у важкої бойової машини була вся перевага перед пішими беззахисними людьми – але хвиля, що котилася полем, уже не була юрбою. Не була великою кількістю людей, нехай і ошаленілих, нехай і захоплених боротьбою за своє життя.
Вона була іншим. І перед силою цієї нової істоти броньовик був не комашкою навіть – порошинкою. Його перекинуло, звалило, і лише тоді істота, що текла полем, інстинктивно кинулася в різні боки, обтікаючи перешкоду, огортаючи її віджилою плоттю, а потім і накриваючи – собою…
Лідка не бачила. її більше не було. Була часточка колосальної енергійної амеби.
Біля самих Воріт різні частини текучої істоти зіткнулися. Зіткнулися, викинувши вгору хвилю тіл, сплелися і ринули в рятівний отвір, усе швидше і швидше, рух вирівнявся, хрустіли ребра – але текуча істота не вміла відчувати болю.
Швидше… Швидше…
Небо палахкотіло. Істота на рівнині