Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
на жертовний вогонь, на купу ладану, що мерехтіла жовто-синіми язиками, і птиця в його руках, тягарем смерті наливаючись, ставала важча та важча, немовби тільки тепер вона втрачала останній порив стрімкого льоту життя. І козак поклав її бережно в огонь, який запалив йому очі й сяйнув на золотій серзі.
Пан Пампушка-Купа-Стародупський рвонувся був, щоб витягти птицю з багаття, але невиразне почуття страху перед чужим козарлюгою збудило властиву обозному обачність, і він не прорік ні словечка та й лишився на місці.
Чорно-сіра хмара степового птаства, сполоханого пострілом кременівки, і той самий лебедин, і степові чайки – кружляли та й кружляли над могилою, і крики гайвороння покривали всі інші голоси надвечірнього степу.
Та ніхто з тих людей, хто був біля могили, ніхто не чув того птаства, бо пан обозний не стримався. Коли синє полум'я, лизнувши соколине крило, обпалило його і всім у носа шпигонув поганий дух присмаленого пір'я, пан Купа скривився й залементував, мов на живіт:
– Забери свою смердючу курку!
– А то чому? – стиха спитав козак, і з його люльки сипонуло приском тютюну, і вуса стали сторч, і оселедець розпушився по всій маківці, і око, від тютюнового диму прискалене, трохи розплющилось, ніби на мить відкривши обозному приховану чортячу посмішку, яка сяйнула по обличчю, і він хотів був цьому панові сказати ще щось, але промовчав, лиховісно тамуючи кипіння гніву, бо вже розпирало воно козакові груди.
– Ти панові Богові мого доброго духу пір'ям не псуй.
– А то чого? – смикнувши себе за золоту сережку, глузливо й тихо спитав козак.
– Таж Господь Вседержитель може й не додивитись, що то не я пустив до них таке гидке смердіння.
– Бог – не теля, баче й відтіля, – посміхнувся незнайомий, сяйнувши разками перлових зубів і ще вище звівши вгору ліву кудлату брову.
– Ти чуєш, Господи? – задравши голову, святенно поспитав Пампушка.
– Навіщо ти так Бога влещаєш, вельможний пане?
А коли Пампушка промовчав, козак, зненацька продух задля гніву свого знайшовши в кепкуванні, в глумі, знову спитав:
– Аж копиця ладану? Навіщо стільки?
– Чортів од Бога відганяємо, – відповіла за мужа пані Роксолана.
– Тепер уже чорти пішли такі, що не бояться й ладану, – сколошкавши собі вуса, відмовив козак, і щось таке забриніло в голосі його, що всю грайливість наче рукою зняло з гарненького обличчя чимось прикро враженої пані Роксолани.
А пан обозний, підбадьорившись трішки, обачно і ґречно спитав:
– Чорти вже не бояться ладану? А я ж того не знав.
– А що ти знав? – люто блимнув прискаленим оком сторонський козак. – Намислив, гицлю, яку-небудь капость і тепер благаєш у Бога потуги на тую бридь? Схопити хочеш місяця зубами? Чи живцем на небо пнешся? Ну? Ну? Збреши що-небудь! – І козак, пресердитий, закрутивши за вухо чуприну, схожу на незаплетену дівочу косу, схилився до свого коротконогого й клишавого песика, котрого поштиво звали по всій Україні з великої літери – Песик Ложка, –