Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
жертовним вогнем перину:
– Схаменись, дрантогузе чортів!
– Не лайтесь, пане.
– Не нюхав мого канчука?
– А ти, пане, мого кулака, – і хлопець спокійно простиг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. І стиха додав: – Він смертю пахне.
– Закатую!
– Я не кріпак тобі, пане.
– Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! – і заверещав зненацька: – Ге-еть!
– Ой! Грім рака вбив! – удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.
– Геть з мого дому!
– А хіба це ваш дім? – простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.
– Невірний слуга – гірший ворога, – граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. – Але ж ти досі був слугою вірним.
– Я слугою не був, – знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.
– Ми таки не слуги, – потвердила й неня.
– Я – коваль, – мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.
– Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, – єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.
27
Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репетуючи, аж зайшовся:
– Пріч! Геть! Згиньте з очей!
– Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? – докірливо спитала Роксолана. – Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!
– Навіщо він тобі? – здивувався Пампушка.
– Візьму за покоївку, – без сорома казка грайливо блиснула своїми вишнево-темними зорями пані Купа. – Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При…
– Ах ти ж кобило ногайська! – несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина.
– Чого це ти, Явдошко? – спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.
Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.
– Щоб тебе несвіцький сором побив! – кричала вона. – Сто ножів тобі в твою мотрю, – чого, бач, захотіла! Кому що – до мого сина, а тобі – зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа – чортів купа! Але зась! Але зась!
Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.
– Я сам скажу, мамо, я сам, – намагався втишити її й Михайлик, але паніматка не вгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.
– Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку