Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
здрово!» – тобто – крути, та не перекручуй, – і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.
– Повернімося звідси додому, синку? – спитала вона в свого добродушного хлопчика. – В нашу рідну Хоролівщину? Га?
– Авжеж, – радо погодився Михайлик. – Я давно вже хочу додому.
– А може, все-таки поїдемо далі, парубче? – спитав у хлопця Козак Мамай і загадково посміхнувся. – Зараз оце й рушимо разом? Ну?
– Та я ж – не сам-один, я – з мамою, – зашарівся простодушний коваль.
– Попросимо до гурту й маму, – і Козак підійшов до Явдохи й доземно вклонився їй, б'ючи чолом. – Поїдемо, паніматко, разом?
– А куди ж?
– Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.
– У цього падлючища нам більше не служити, – кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: – Як же ми там проживем?
– Аби живі, а голі будемо! – жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.
А дух паленого пір'я, забиваючи пахощі росного ладану, тим часом уже долинав у блакиті куди слід, аж до престолу Всевишнього.
І пан Пампушка спересердя чхнув.
Чхнув і збентежений чимось Песик Ложка.
28
Чхнув і сам Господь на небесах.
І не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.
– Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, – з досадою сказав Господь.
– Спаскудив-таки, – погодився й апостол.
– Таку щедру хвалу… і збавив! – і спитав: – Яку ж йому складемо кару, тому козакові?
– От уже й кару, – відмахнувся святий Петро. – Ви, Боже, старієте: за все – кару та й кару! І вам не соромно? Га?
– Знов розбазікався, бачу! – сердито буркнув Господь Бог.
– Варто комусь молитву проказать не слово в слово – і зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому а чи й у Ветхому Завіті – зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу Господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?
– А що ж ти думаєш! Кадило – це, їй-богу ж, ловка річ.
– Ви таки, Господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов'я…
– А таки тішить!
– …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?
– Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?
– Важу, Господи, – не заперечував святий Петро.
– І смієш про те признаватись!
– Смію, Господи.
– А слід мені лише кивнути пальцем…
– Кивайте.
– …і тобі не бути вже в службовому переліку святих.
– Не бути то й не бути: всі ходимо під Богом.
– Та ти ж від людської роботи одвик.
– Як-небудь