Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
на сторожовій козацькій хвигурі, тобто на дерев'яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.
Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил – і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.
– Злазь! – гукнув йому Пилип-з-Конопель. – Пора вже ставати мені.
– Ще рано, – стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз.
І став біля вежі, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть.
Молоді були в нього лиш очі. І він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та здичавілих, що так і жили тут, у трав'янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів.
Вартуючи на стрімкій дерев'яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях.
Очей не відривали, щоб не проґавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни.
Коли ген-ген на границях землі української з'являлись перші загони ворога – ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі – свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах, – і ось так, за годину якусь всенька Україна за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома й люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб – і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши будь-яке майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Московщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу – в полон, у рабство чи в обійми смерті…
Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.
Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розгнітили десь далі, аж за могилою, щоб, не дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.
Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою.
Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв'язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п'ять, таких же, на них – іще три, ще вище – дві, а нагорі стирчала бочка порожня – без верхнього й без нижнього дна – задля тяги повітря, а в ній була сама лише