Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
із повіданої французом історії вже дещо знав, а про дещицю здогадувався, бо мова йшла про людину йому відому й навіть близьку.
Мамай поставився з довір'ям до Пилипа не тільки тому, що бачив людей наскрізь, а ще й тому, що вже чув трохи про цього молодого нормандця, на Січі прозваного Пилипом-з-Конопель, бо ж його дома звали, мабуть, в Руані чи в Парижі – Філіппом Сганарелем чи ще як-небудь, – він уже трішки чув, Мамай, про цього хлопця, про палку душу, примхою долі чи власним бажанням занесену так далеко від рідного дому – аж на Січ Запорозьку, куди забрідали тоді, тікаючи від помсти свого власного панства, шукачі правди, волі й пригод чи не з усіх країн Європи й Азії. Були ж тоді поміж козацтвом і росіяни та поляки, і вірмени та перси, і араби, і афганці, шведи та німці, татари й турки чи навіть китайці. Нечасто, небагато, але заходили часом з усіх усюд, бо ж задля того, щоб покозачитись, кажуть, буцім потрібно було лише проказати «оченаш», перехреститись і випити коряк горілки, – хоч це, мабуть, було й не зовсім так, бо не тільки «оченаш» і хрест… ні, ні! Того було замало, бо ж панували в Запорожжі насамперед звитяжний дух, відвага, правдолюбство і… козацька цнота, тобто лицарська чистота всіх замірів та почуттів.
І ось – цей самий з Конопель Пилип розповідав Мамаєві з товаришами, розповідав таке, що зворушило всіх…
41
Минулого літа потрапивши з рідної Франції, звідки йому довелось тікати після кривавого приборкання Фронди, яка за роки боротьби так і не спромоглась повалити абсолютизм, після придушення численних плебейських повстань, після відновлення необмеженого самовладдя Людовіка XIV («Держава – це я!»), після всіх потрясінь, які спостигли його Францію, Філіпп Сганарель, покинувши батьківщину, потрапив до Голландії.
Матінка його, сестра Гійома ле Вассера де Боплана, лишилася в Руані з невеличкою рентою, а сам він, без єдиного франка чи гульдена, мусив заробляти шматок хліба, тягаючи на спині вантажі в Амстердамськім порту.
Він не міг про це спокійно говорити, і хутка мова його стала ще швидша, і він заникувався і повторював разів по кілька якесь слово, аж тремтів, розповідаючи про ту пригоду, хоч, власне, нічого особливого з ним тоді й не приключилось.
І справді.
Йому доручили того дня не дуже й важкий кофр однести до найдальшого корабельного прèшибу.
Найняв його якийсь поважний пан, сивоголовий і ставний, схожий чимось на перебраного в світську одежу католицького попа.
– З ним була оця панна! – і Філіпп кивнув на те чудово намальоване поличчя, котре так і лежало в нього на колінах і проти пригасаючого багаття зоріло на глядачів, немов живе, аж наче прислухалось до розмови.
Молодий бідолаха француз бачив цю панну й того сивого лише який десяток дзиґаревих хвилин, поки вони бігли втрьох до дальнього пришибу, де чекало на них брудне й стареньке судно під вітрилами.
Так, либонь, нічого й не лишилося б у пам'яті бездомного француза, крім прекрасних очей прикро стурбованої панни, коли б вони, ті двоє, перед розставанням не балакали, необачно перекидаючись прощальними словами, що їх в Амстердамі зрозуміти, певна річ, ніхто не міг, крім нього самого, бо ті двоє розмовляли по-українському, а Філіпп цю мову