Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
там вас не вб'ють? – стурбувався Михайлик, бо не хотілося розлучатися з Козаком.
– А ти – куди ж? – посміхнувся Мамай.
– Ми – з мамою, – мовив Михайлик.
– Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, – кивнула матінка. – До міста Мирослава.
– А ти? – спитав Козак француза.
– Супроти гетьмана, – сказав Пилип. – На Січ.
– До Січі, товариство, вам уже не добутись, – заперечив Мамай. – Схоплять однокрилівці.
Француз якось там по-своєму вилаявся.
І спитав:
– Куди ж нам їхати?
– До Мирослава. Всі разом рушайте туди.
– А що там?
– Ті, хто не зрадив народу. – І додав задля самого тільки Сганареля: – Там дівчина, що ти її шукаєш.
– Рушили! – хутко сказав Пилип. І поспитав у Козака Мамая: – Побачимось? У Мирославі?
– Будем живі, побачимось, – і Мамай з коня вклонився: – Прощавайте, панове товариство!
І всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись.
Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:
– Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.
– Я ж – тільки стара жінка, голубе.
– Ви – мати. А мати ж на війні… – і попросив: – Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.
– Гаразд, – відповіла Явдоха.
– Найкраща путь проз річку Вовчі Води.
– Знаю. Прощавай! – І, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала: – Рушаймо!
Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.
Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень.
Але Козак Мамай у ніч шубовснув, як у море.
І раптом зник.
45
Ось так він і зникав, коли йому було потрібно.
Але він же був не дух безплотний, отже, й таланило йому не раз у раз.
Коли його надвечір наступного дня схопили однокрилівські жовтожупанники, він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі, в хурдизі, в холодній цюпі, за добрим десятком важких та кованих дверей.
Його продав Демид Пампушка-Купа-Стародупський.
Застуканий зненацька серед степу гетьманськими чатами, пан обозний, – а він досі був без штанів, бо ж не знайшов іще в степу голубого ридвана, де лишилась його Роксоланочка, – мирославський обозний зазнав чимало стиду й кепкувань від Однокрилових посіпак, а потім і від самого пана гетьмана, коли такого вельможного безштанька поставили йому перед очі.
Гордієві Пихатому, званому в народі Однокрилом, звісно, і на думку не спадало тоді, щоб отакий опецькуватий лисяк, що дістав од пана гетьмана чималий посаг за колишньою його коханкою, щоб отакий тюхтій та став одним із численних зазіхачів на булаву, що їх завжди було чимало на многостраждальній Україні.
Він поспішав до міста Мирослава, пан Пампушка-Стародупський, до стану Однокрилових ворогів, щоб звідти розпочати свої підступні умисли супроти гетьмана-криво-присяжця: зрадник поспішав зрадити зрадника.
І