Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
і горобці зацвірінькали під стріхою в'язниці, і знову зацюкали сокири на шибениці, споруджуваній на майдані, біля цюпи, де вже кипіло морем юрмище збентежених людей, які, прочувши про неминучу страту народного улюбленця, посунули сюди з усіх усюд.
Але Мамай, як і належить сутому художникові, забувши про все на світі, малював та й малював, тобто не про життя забувши, а про смерть, про плин часу, як те в нього подеколи бувало, коли Мамай казав: «Хапай час за чуприну!» – бо ж сам час таки боявся Мамая, не чіпав його, шанував його і не старив.
Козак іще виводив кониченькові спину та круп, а Добрян від нетерпіння аж ніби заіржав, та преголосно так, що рейтари біля тюрми загомоніли, про щось засперечалися, хтось не по-наському вилаявся, і забряжчала зброя, і загупали хапливі кроки, і задзвеніли ключі.
Але раптом все стихло.
Чийсь голос, владний і гучний, кинув кілька слів наказу.
І Козак Мамай зразу ж таки впізнав, що то прибув сюди сам гетьман Однокрил.
53
Йому не спалось, гетьманові, того ранку.
Прокинувшись, ясновельможний звелів зганяти на майдан перед хурдигою цікавих, а коли йому ясували уклінно, що зганяти нікого не треба, бо ж людей і без того зійшлась сила-силенна, пан зацний гетьман наказати зволив – юрбу розігнати, щоб, бува, Козака Мамая не одбили чи не викрали, і вже когось там, якихось цікавих, хто за першим наказом не відійшов, на помості під шибеницею хорошенько в три берези по дулах затинали…
Пан гетьман, як і завше, чепурився перед виходом з опочивальні.
Голяр збивав йому на тімені піну, і не з гречаного борошна, як на всіх інших довбешках, і не з милких корінчиків перекотиполя, а з доброго марсельського мила, і шкріб йому голову круг оселедця, схожого на кобилячий хвіст на бунчуці гетьманському, шкріб старанно, бо гетьман Однокрил завжди намагався виглядати гарним і охайним.
Він дивився на себе в дзеркало з венеційського скла і сам собі сильно подобався, особливо збоку, в тому повороті, в якому карбували його профіль на монетах, бо й справді-таки був, нівроку йому, помітної вроди шляхтич, і він бачив у тому венеційському верцадлі на обличчі в себе два носи. І ділив їх на два, бо ж, хоч і двойнило йому в очах, навпомацки знав, що ніс у нього, як і в усіх людей, один.
Бачив чотири ока. І їх ділив на два. І все інше ділив.
Не ділив тільки свої півтора вуса, як і вуса полизачів і приклонників, бо ж ті всі й собі повідтинали по одному вусові (як ми це вже з вами, читачу, знаємо), лабузнячись до пана гетьмана, що в нього волосся й нігті чомусь не росли.
Підвладні ясновельможного гетьмана України, кому кортіло заслужити високий чин, посаду, грошики чи просто похвалу, в усьому намагалися наслідувати свого володаря.
Якщо пана гетьмана долав з остуди нежить і Однокрил ставав на час гугнявим, починали балакати в ніс і полизачі. Якщо гетьман зволив жартувати, всі підвладні мусили сміятися.
Коли на якій-небудь урочистій церемонії розстібався в гетьмана гаплик чи ґудзик, полизачі робили те й собі.
Підніжки