Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
до всіх полковників, хто вірний Україні. Та й до московського царя…
– Але про що ж писати? Про те, що цар повинен знати й сам?
– Еге ж! Про те, що пан Гордій Пихатий, генеральний писар Війська Запорозького, постинав у Києві, у Гадячі, в Черкасах голови двом десяткам козацької старшини, самозванно вчинив себе ясновельможним і, захопивши стяги, булаву, клейноди й скарбницю покійного нашого гетьмана, порушив присягу, дану Москві.
– Про це ми вже царю писали! – вигукнув Пампушка.
– А тепер, – мовби й не чувши, провадив далі архієрей, – кривоприсяжець з панами-ляхами, з найманими синами Європи та з ордами Карамбея о сороку тисячів крикливих кримців, білогороддів та ногаїв плюндрує села й городи на Україні, а вже підступив і до нас, щоб дістати незліченні скарби, колись та десь приховані в Калиновій Долині запорожцями, скарби, котрі дадуть спроможність Однокрилові купити в Азії та Європі стільки війська, же перед ним не встоїмо – ні ми, ні ти, пресвітлий царю, бо він посуне й далі, на Москву. А якщо він захопить наше місто (хоч ми вже в храмі всією громадою хреста цілували – не віддаватись ворогові живцем), посуне далі до Путивля, де твої бояри з військом скупилися (а до нас чомусь не йдуть), щоб їх винищити, а потім і до тебе, царю, взятись на Москві…
– Те ж саме, що в трьох попередніх листах! – прохопився Пампушка.
– Не в трьох, а в чотирьох уже! – поправив його той самий жінкуватий сотник Хівря, і тоненький голосок у нього був такий дзвінкий, неначе в молодої на другий по весіллі день. – Еге ж, у чотирьох!
– От бачите! – зрадів пан Купа. І додав: – Та й про скарби писать не треба. Чи є вони, чи їх немає… хтозна! А потім цар спитає: де вони?.. Необережно!
Та мирославський владика, ніби й не чувши застереження, провадив далі:
– І от… сунучи супроти Москви, той чорний лебедин жакує наші села й городи. Палає Україна. Але навперейми кривоприсяжцеві, щоб не дати ходу на Москву, оружно встають посполиті обох берегів Дніпра. То рятуй же, царю! Нас рятуй і себе… Ось так йому й напишемо, московському цареві!
6
– А цар подумає, ваша велебність, що ми тут налякались! – знову занепокоївся Пампушка.
– Подумає! – жваво підхопив той самий Хівря, рум'яний і щокатий, наче літня молодиця, довгоносий та безвусий, з благенькою чуприною, з величезними синіми очима, що дивилися на все з докором, – чудернацький сотник, котрого знали всі, як бабича (бо ж він завше дома залюбки місив тісто, доїв корови, пряв та шив, а то й ходив за бабу-повитуху, бо і в тім ділі тямив, за що його й прозвали Хіврею), еж і справді він був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого лейстрового сотника. – Подумає, що налякались, – повторив пан Хівря, – та й за шкуру сала нам заллє… ще більше, як ось тепер! – І він пренахабно витріщився на царського воєводу Саватея Шутова, моторного дідка, що сидів біля столу, дальнього боярина, котрий прибув сюди, щоб не трішки нажитись, та й докладав до цього діла всіх зусиль, отож і цікавили його в Мирославі не люди, не правда, а шинки й прибуток від горілки, що вельми бентежило й пана Хіврю,