Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
двері? – спитав обозний.
– І у вас двері вкрадено? – стурбовано звернувся до Лукії отець Мелхиседек.
– А що хіба?
– По всьому місту крадуть двері! З поличчям Козака Мамая…
– Дивна річ, – буркнув Пампушка, ховаючи погляд.
– Та щось таке і я чув, – сказав сивий олійник Біда. – Щось таке за три дні вкрало в городі десятки хатніх дверей.
– Чи не яка нечиста сила? – заклопотано озвався хтось од вікна.
– Але ж навіщо тій нечистій силі хатні двері? Кому потрібні?
– Однокрилівцям, – упевнено відмовив пан Пампушка.
– Та навіщо ж?
– Щоб налякати впертих мирославців, – упевнено кинув пан Купа. – Наші листи хтось переймає! З гармат стріляє! А якась нечиста сила викрадає хатні двері! Тра подумати б…
– Ми ще не впоралися з листом до царя, – неприязно сказав Мелхиседек, і очі йому сяйнули чорною блискавкою.
9
– Дітей пожаліли б! – стиха просурмив сотник Хівря.
– Яких дітей? – спитав єпископ.
– Чиїх? – хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.
– Наших дітей, – відповів сотник Хівря. – Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви! Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?
– Тому ми й ухвалили послати п'ятого, – кивнув гончар.
– Дітей, бач, наших не жалієте!
– Та в тебе ж їх ніколи й не було.
– Хіба ж я – про своїх?
– Ну, то й помовч! – І глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: – Це ж мій син, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! – аж скрикнув старий. – А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті.
– Як і в ті рази, – сказав владика, – нести листа повинен найдостойніший… Добре поміркуймо!
І вся рада, задумавшись, мовчала.
– Потрібен хлопець дужий і сміливий.
Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:
– Візьміть мого хлопчика…
Це сказала Явдоха.
І аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.
Вони з Михайликом удвох стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.
Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.
Та робити було нічого, і матінка сказала