Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека.
Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона не з полохливих.
Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила.
Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архієрейських покоях знявся гучний переполох.
– Ловіть його! – тонісінько сурмив пан Хівря.
– Ви бачили? Ви бачили?
– Що він зробив?
– Але хто ж він?
– Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, – діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив, хто був той зухвалець і що він зробив. – Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! – крикнув пан обозний, і все довкола закипіло.
15
– Хапайте шпигуна! – крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха.
І хвилі пішли по майдану.
– Знайти хлопця, – звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. – Знайдіть його! – повторив єпископ.
– За мить, владико, – сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архієрея за спиною, і тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей.
– Отче Зосиме, хутчіш! – принаглив його Купа.
– Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, – одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню.
16
А Михайлик тим часом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.
Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись до владичого дому на розправу.
– Швидше, швидше! – благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. – Ой хутчіше, синку!
– А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, – відповідав щоразу Михайлик і… йшов усе повільніше.
– Схотів на шибеницю! – покваплювала матінка.
– Хіба ж я в чім винен? – простодушно питав Михайлик.
– А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! Її вже, кажуть, тричі викрадали.
– І я вкрав би! – І вперта складка залягла під губою.
– Її вже, кажуть, і вбити намагалися.
– Ну, от бачите!
– Що?
– А те, що треба мені бути при