Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. – Ребром за гак! – повторив архієрей. – Звелю повісити.
– Такого пана?! – знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: – Такого важенного пана повісити?
Всі зареготали.
Зареготав і сам архієрей.
Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.
– А чого це ти важний такий? – зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.
– Зроду він у мене такий, – відповіла за хлопця матінка.
– Я сам, мамо, я сам, – пересмикнув плечима парубок.
– А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? – ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.
– Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! – щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, – хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, – і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. – Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, – повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.
– Я? Тебе? Покликав? – здивувався архієрей.
– Запросили, владико.
– Коли ж?
– Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.
– Не пам'ятаю.
– Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.
– Чого?
– Так то ж був я! – простодушно признався Михайлик.
– Що саме «ти»? Де був? – удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.
– Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! – вихопився Пампушка.
– Еге ж, це я, – радо потвердив Михайлик.
– Так, це ми схопили, – кивнула й матінка.
Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.
Та й усі там посміхнулись приязно.
Чому приязно?
Хтозна…
Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.
Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…
Не знаю…
Але всі посміхались.
19
Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:
– Накажете взяти?
– Кого взяти?
– Оцього молодого зухвальця.
– Куди взяти?
– До цюпи.
– Навіщо ж мене брати? – спитав Михайлик. – Хочете