Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.
І матінка відчула все це вмить.
17
Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.
Удвох вони, – сусіль – до хати! – ввійшли сливе ніким не вбачені, та й стали собі в кутку – вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.
А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.
Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.
– В душі народу – темна ніч! – волав до громади Пампушка. – А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…
Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.
А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:
– Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…
– Та й що ж?
– Мене сірома ледве не побила…
– Шкода, що не побила! – кепкуючи, сказав хтось од вікна.
– Про що ж ти просиш раду? – спитав Мелхиседек.
– Владою вам даною, пресвятий отче, – смиренно мовив пан Пампушка, – потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв – геть!
– А то чому ж? – спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.
– Чому ж? – спитав єпископ.
– Війна! – розвів руками пан обозний. – А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.
– Ти хіба тямиш по-грецькому? – здивувався єпископ.
– Є ж на світі перекладачі!
– А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? – запитав єпископ.
– В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.
– А пшона?
– Ще менше. Нема кому проса рушити.
– Сала?
– Майже ніц.
– А м'яса?
– Нема зовсім. Війна ж!
– Чим же ти годуєш козаків?
– Якщо кільце облоги замкнеться-таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.
– Пороху ж маємо досить?
– Ні сірки, ні селітри!
– Шаблі? Рушниці? Списи?
– Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.
– Мідь завтра буде, – зітхнув Мелхиседек.
– Звідки ж?
– Завтра скинемо дзвони, – немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.
– Які