Горить свiча. Володимир Малик
нього?
– Хто те знає! Хіба що сам Батий… Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь – джихангір, кажуть, вів тоді з собою дванадцять туменів, але частіше він посилає царевичів – своїх рідних та двоюрідних братів – і дає їм один або два, рідше три тумени.
– Скільки ж зараз війська у Менгу?
– Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.
Дмитро підвів очі на синів.
– Чуєте? Їх зовсім небагато… А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль – усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер – зовсім інше. У Батия в п’ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, – ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагав, а ми самі себе губимо.
– Невже і нас не обмине ця біда? – спитав Микола.
– Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв’язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!
Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.
– Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зуміє взяти Києва, що йому не по зубах він! А тепер… Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас?
Дмитро важко підвів голову, відкинув назад довгі пасма темно-русого волосся, зітхнув:
– Менгу не візьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?
– Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло – хай він думає. А ми будемо довечерювати.
Боярин знову взяв ложку – дістав шмат гусятини з кашею.
– А й справді, давайте довечерювати та відпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок.
6
Прокинувся Добриня від грюкоту в двері. «Заспав», – подумав з досадою, схоплюючись з ліжка і швидко одягаючись.
Грюкіт розлігся ще дужчий. Одночасно почувся голос:
– Боярине! Боярине, вставай! Швидше!
У Добрині обірвалося серце. Менгу оточує Київ!
На