Горить свiча. Володимир Малик
духівника Івана і тихо розмовляв з ними.
Дмитро сплигнув з коня – віддав поводи Добрині.
– Доброго ранку, княже. Що сталося?
Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.
– Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від’їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ…
– Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! – не втримався від вигуку Дмитро.
– От саме тому, що такий час, – князь з притиском вимовив слово «такий», – я і від’їжджаю. Ти спитаєш – чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини – жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як з нею відстоювати столицю? От я і вирішив поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити підмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мій син Ростислав – сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не відмовить прислати військо на поміч.
– А як же ми, княже?
– Я покликав тебе не тільки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб наділити тебе військовою владою над киянами. Озброюй їх – захищай місто, поки сил стане. Будеш відтепер не тільки тисяцьким, а й воєводою! І хай допомагає тобі Бог!
Дмитро схилив голову. Княжі слова не втішили його, не зняли з душі тривогу.
– Дякую за ласку, княже… Але без князя… В такий час!.. Що скажуть люди?
Михайло Всеволодович нічого не відповів на ці гіркі слова, а рвучко обняв воєводу, тричі перехрестив.
– Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А мені – пора!
Він поспішно сів у криті сани – торкнув візника:
– Рушай!
Тайкома від киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивів його за Білгородські ворота і довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней і вершників швидко розтає в нічній імлі. Тоді зірвав з голови шапку і спересердя ударив нею об землю.
– Прокляття! Утік князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне місто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобі прихилитися, нема у кого допомоги просити!
Добриня зіскочив з коня – підняв шапку.
– Візьми, воєводо, простудишся!
7
Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його від’їзд швидко поширилася по всьому місту, і воно загуло, завирувало. Стривожені кияни вибігали на вулиці.
– Це правда, що князь утік?
– Кажуть, утік.
– О Боже, що ж тепер з нами буде?
– Ви чули?
Новина обростала здогадами та вигадками.
– Всі бояри теж повтікали.
– Та невже?
– А на Подолі, на Житньому ринку, кажуть, учора бігала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!
– Ой лишенько! Не на добро се!
– Татари-мунгали перейшли Дніпро і вже облягають Київ!
– Свят, свят, свят! Ой людоньки!
Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував