Горить свiча. Володимир Малик
її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб’є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться…
Ну, що їй відповісти?
– Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.
– А якщо візьме?
– Тоді я буду поблизу тебе.
– І зробиш те, про що я прошу?..
– Не знаю. Я захищатиму тебе.
– Ну, і за це дякую… А про нашу розмову – нікому ні слова!
Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.
9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:
– Мунгали! Мунгали!
– До зброї, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.
– Куди-и?.. – вибігла на ґанок бояриня Анастасія.
Та дівчина навіть не оглянулась – хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.
На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут її помітив Добриня.
– Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!
– Хто зна – той чи не той, – огризнулась дівчина. – Та й ти мені не вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж – хай іде. У неї батько, брати – нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?
Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.
Уздрівши дочку, Дмитро насупився.
– Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Ану, киш мені додому!
Янка притупнула чобітком.
– Не піду! Хоч убий – не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то?
Бояри засміялися.
– А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!
– За словом у кишеню не лізе!
– Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
– І гарна достобіса!
Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.
– Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[43]! А ще боярами називаєтесь!
Бояри зареготали ще дужче.
– Оце дівчина! І стриже, і бриє!
Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.
– Годі вам! Справді розпащекувалися! – гримнув він. –
Бабин торжок – торговий майдан на Горі, у Верхньому Києві, пізніше – центральний майдан перед Десятинною церквою.