Горить свiча. Володимир Малик
– тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: «Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, мов отару овець, у чужий далекий край – на страждання, на смерть?»
Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти – на Печерське, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.
Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:
– Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину – побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?
Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:
– Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!
Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.
– Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!
Він махнув рукою – баатури накинулися на пов’язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари – пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров’ю, на білий сніг.
– Та стріляйте ж у них! Стріляйте! – вигукнула Янка, підводячи вгору лука. – Чого ж ви стоїте? Стріляйте!
Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз – на убивць. Але жодна не досягла цілі – всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.
Менгу зареготав і знову подав знак рукою.
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути.
Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.
Добриня застережно гукнув:
– Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на заборолі, витягала з тула нову стрілу.
Дівчисько! Нерозумне дівчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла,