Горить свiча. Володимир Малик
у засніженому степу, уявив, як тягне її який-небудь бузувір-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там – кидає на смердючу кошму, зриває з неї одяг, заломлює білі руки і, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кінським потом і гірким димом кожухом, накидається на неї, як звір… Бр-р-р!
Скільки разів бачив він таке!
А хіба всі тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хіба не глумилися над дівочою та жіночою честю тут же, серед пожарищ і трупів, на очах у старих матерів та малих дітей?
Він зціпив зуби і зблід, бо уявляв ці жахи краще, ніж будь-хто інший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху і смутку Янці та всім присутнім.
А Дмитро почав утішати дочку. Простягнувши руку, погладив її по голові.
– Не бійся, голубонько, я не дозволю відчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Він залишив нас у таку важку годину – тож хай сам тепер дбає про себе! А ми будемо захищатися скільки сил наших стане і, дасть Бог, відіб’ємося від песиголовців!
– А якщо не відіб’єтесь?.. Я живою в руки не дамся – кинуся з валу або з дзвіниці вниз головою! Краще зразу смерть, ніж мунгальський полон, ніж довічна наруга і неволя!
Всі знову заніміли, вражені ще сильнішим вибухом почуттів дівчини. Потім схлипнула бояриня, обняла дочку і притиснула її голову собі до грудей. Заголосили невістки, похнюпилися Микола та Степан.
Дмитро нахмурився ще більше – гримнув:
– Ну, годі вам! Годі! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ – не Рязань, не Переяслав і навіть не Чернігів! Вали тут вищі, заборола міцніші, ворота обковані залізом, а мужності киянам не позичати! Відіб’ємося! – І повернувся до Добрині. – А ти як гадаєш? Ти багато бачив, знаєш – скажи!
Щоб заспокоїти жінок, Добриня відповів твердо:
– Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом місто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, і не затримається він довго під Києвом… А от довколишнім селам – біда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижі та повіті. І нікому захистити нещасних, нікому допомогти.
Він згадав своє село, своїх рідних – і замовк. Гіркий клубок підкотився до горла – перехопив дихання, а на очах мимоволі закаламутилися сльози… Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.
…Десь опівночі Добриня прокинувся від того, що його хтось легенько термосив за плече.
– Хто тут? Уже ранок? – спитав голосно, підводячись на лікоть.
– Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! – почувся голос Янки. – Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.
Украй здивований, він підвівся і сів на ліжку.
– Що сталося?
– Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе… – Янка завагалася і сіла теж.
– Про що?
– Страшно мені. Лягла спати – не спиться. Перед очима постають жахи – один страшніший іншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ – палять, хапають, убивають… Словом, я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого – до смерті. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвіниці вниз, як