Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
сатирі. Але не глумливість і не жадання «відігратися» бодай у словесному комікуванні-реванші керують Шевченком, а розуміння великої універсальної істини, яку він подає у своєму славетному поетичному афоризмі:
…Де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Це слова не тільки до українців…
Звертається Шевченко і до складних історій етико-психологічної переорієнтації людини з безтямної помсти на покаяння («Варнак»), до прикладів євангельського всепрощення («Меж скалами, неначе злодій…» та ін.). Інший відхід від абсолютизації соціального критерію маємо в поемі «Москалева криниця».
Повісті російською мовою… Період заслання знаменний у творчому житті Шевченка ще й тим, що він, поряд з поезією, починає писати прозу – повісті російською мовою. Узявши собі прозорий псевдонім «Кобзар Дармограй», він розраховував на друк у російських журналах: українських не було. Мав він і поважні наміри звертатися до російської публіки зі своїми ідеями та намагатися донести до неї образ України.
Опанування прозового жанру становило для прирожденного поета немалі труднощі. Він і в прозі залишився ліриком; постійно «втручається» у хід подій, не вдовольняючись роллю оповідача або свідка, активно «контактує» зі своїми персонажами; власне, він, явно чи неявно, – головний герой цих повістей: у них вибудовується і вибудовується його образ, що кидає своє світло на картину життя.
Але певна незгідливість ліричного способу мовлення про світ з його об’єктивною моделлю в прозі, труднощі «компромісу» між поезією і прозою даються взнаки. Звідси перевантаженість оповіді принагідними подіями та ряснотою подробиць, іноді – підміна самовиявлення персонажа авторськими оцінками. Однак і цей «інформативний» потенціал повістей настільки потужний, що стає почасти й естетичним чинником.
Читаючи повісті, неважко відчути, як важливо було Шевченкові переконати російського (та й українського!) читача (а він, повторюємо, розраховував на друк!) в тому, що Україна має своє обличчя, відмінне від обличчя Росії, свою історію і культуру; що народи наші хоч і близькі, але різні; що кожен народ має зберігати свою «физиономию»; що зневага до традицій та мови свого народу – ознака нікчемності та безтямності. Такий погляд він висловлював і в етнографічних описах та історичних екскурсах, і в характеристиках персонажів, і в перейнятих ліричним настроєм пейзажах, і в максимах етико-філософського характеру, – бувши поміркованим і стриманим з огляду, знов-таки, на цензуру, але інколи й втрачаючи над собою контроль «самоцензури».
Але за життя Шевченка жодна з його повістей не була надрукована. Українські друзі прохолодно поставилися до його російськомовних писань. А Пантелеймон Куліш наполегливо відмовляв його від спроб надрукувати їх, переконуючи, що вони не варті його таланту: «Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати»[8].
Це
«Листи до Тараса Шевченка», с. 103; 105.