Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
сучасної читацької свідомості.
Загальмоване повернення… Смерть Миколи І (2 березня 1855 р.) породила в суспільстві надії на лібералізацію режиму, зокрема на амністування політичних засланців. Ці надії пов’язувалися з новим царем – Олександром ІІ. У цій ситуації численні Шевченкові друзі, в тому числі віце-президент Академії мистецтв граф Ф. Толстой та його дружина А. Толстая, активізують свої зусилля полегшити долю Шевченка. На це пішло майже два роки. Звістку про близьке звільнення поет дістав 1 січня 1857 року у листі графині А. І. Толстої. Але до одержання офіційного наказу минуло ще сім місяців!
Тяганина з офіційним наказом стала новими психологічними тортурами для Шевченка. Навіть в останні дні його, вже фактично вільного, залучають до муштри то з нагоди приїзду якогось батальйонного командира, то порядком підготовки до можливого візиту якоїсь титулованої особи. Унікальний досвід солдатчини, відчутої сповна тілом і душею та водночас побаченої з висоти етичної й естетичної, зумовив унікальну ж у світовій літературі десакралізацію священного воїнського стану. Якщо зібрати все, що написав Шевченко в «Щоденнику», повістях та поезіях про казенне воїнство на всіх його рівнях (від нещасного солдата до золотопогонного офіцерства й обліпленого орденами генеральства), то вийде таке гуманістичне оскарження цього «гениального изобретения» людства («делающего честь и христианству, и просвещению»), яке виходить за межі критики конкретно-історичного явища – порядків у царській армії середини XIX ст. – і набуває універсального значення в контексті філософії людського покликання в світі, в контексті соціальної педагогіки.
Вже на перших сторінках щоденника, який Шевченко розпочав 12 червня 1857 року, окреслюється його «формат»: це буде не так фіксація зовнішніх подій (хоч усі вони будуть старанно занотовані), як нагода поміркувати про них, дати вихід наболілим думкам, осмислити десятиліття примарного життя в неволі й уявити своє місце в очікуваному житті вільному, творчому. Переступаючи цей рубіж, Шевченко мовби робить ревізію своєї душі й сам собі дивується: «Странно еще вот что. Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенческих светлых верований».
…Звільненням із солдатчини не скінчилися засланські поневіряння Шевченка. Йому довелося затриматися в Нижньому Новгороді через відсутність дозволу на повернення до Петербурга. Цей майже піврічний період життя, сповнений багатьох вражень, великих переживань – благодатних (приїзд Щепкіна) і прикрих (нещасливе захоплення молодою актрисою