Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
руху, і тепер вони набирали нового значення. Готувалося чергове польське повстання (яке вибухне 1863 року), і поляки не без підстав розраховували принаймні на прихильне ставлення такого авторитета, як Шевченко, до їхньої ідеї.
Бере Шевченко участь і в літературних читаннях у Пасажі. Разом з тим не залишає й роботи над офортами, хоч це й давалося йому нелегко: гравірування вимагає великої зосередженості та багато часу. А саме цього не давали йому обставини петербурзького життя: на нього звідусюди „полювали“ як на модну знаменитість. І все-таки як офортист він уже тоді здобув визнання, а пізніше історики мистецтва відвели йому визначне місце в розвитку вітчизняного гравірування.
Понад рік тривало бюрократичне листування між Третім відділенням, Міністерством народної освіти та цензурними відомствами з приводу прохання Шевченка про нове видання „Кобзаря“. Нарешті дозвіл отримано, але після немилосердного калічення Шевченкових текстів. Книжка знайшла швидкий і широкий відгук у російській пресі. Буквально через кілька днів у газеті „Северная пчела“ за 26 січня 1860 року з’явилося повідомлення: „Спешим уведомить наших читателей о выходе в свет стихотворений малороссийского поэта Т. Г. Шевченка, под титулом „Кобзарь“. Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую, самую богатую литературу: это истинно гениальные произведения даровитого художника. Шевченко – тип чисто народного поэта-художника; в нем, как в Крылове – Русь, отразилась вся Украина, поэтическая, философская, жизненная, будничная!“[11]. Ще захопленіше реагував журнал „Семейный круг“ (1860, ч. 8, 25 лютого): „Т. Г. Шевченко – представитель малороссийских писателей, перед его гениальностью все покорно склоняют свои головы, и нет ни одного украинского поэта, который даже подумал бы о соперничестве с Шевченко. Нет в Малороссии ни одного порядочного уголка, в котором имя творца Кобзаря не произносилось с уважением и глубокою любовью; в народе поют его песни. Это высшая степень славы […] На него обращены теперь взоры всех как на представителя народных дум, горя, желаний, радостей“[12]. (Цікаво, що автор цього відгуку, журналіст і перекладач Леонід Петрович Блюммер, пізніше, 1866 року засуджений до заслання, підписався українським псевдонімом – Крутоярченко.)
Невдовзі з’являються ґрунтовні статті, в тому числі й у „товстих“ журналах.
Менш як через півроку після виходу українського „Кобзаря“ з’являється „„Кобзар“ Тараса Шевченко в переводе русских поэтов“, підготовлений роботою відомих російських поетів та перекладачів. До нього ввійшли і деякі нові твори Шевченка, але його політична поезія і далі залишається непрохідною для цензури. На російське видання теж відгукується преса, в російських журналах з’являються нові переклади з Шевченка.
Здавалося б, Шевченко – на вершині успіху та слави.
Але не бракувало й того, що засмучувало й пригнічувало.
Глибокою травмою для Шевченка була і залишалася неможливість постати на весь свій справжній творчий зріст
«Т. Г. Шевченко. Біографія», с. 476.
«Документи та матеріали…», с. 348.