Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
повернутися в Україну, де він сподівався ожити духом і тілом, не вдавалося.
Восени 1860 року починається та хвороба, що виявилася смертельною. Тодішня медицина кваліфікувала її як водянку. Друзі оточили Шевченка турботою, його лікували добрі фахівці, але засобами тодішньої медицини зупинити прогресування хвороби не вдавалося.
Невесело починався для Шевченка новий, 1861-й рік – останній рік його життя. Він ще не втрачає надій остаточно, не відмовляється від своїх великих планів.
Передчуття смерті бореться з надією. До старості ще ж далеко. Друзям каже про те, як не хочеться помирати. Ці складні почуття бачимо і в останніх його поезіях. У них і гіркота, і невеселий жарт з приводу неминучого, і думка про вічність…
За якимось незбагненним сценарієм Долі смерть почала тупцювати під дверима Шевченкової майстерні 25 лютого (за старим стилем, 9 березня за новим) у 47-му річницю від дня народження. Кількома днями раніше, 20 лютого, Володимир Жемчужников написав листа до Літературного фонду з проханням негайно допомогти Шевченкові, зокрема з огляду на невідповідність умов, у яких він перебуває, потребам лікування. «Живет он в Академии в комнате, разделенной антресолями на два яруса, спит в верхнем, где окно приходится вровень с полом, а работает в нижнем, где холодно. В обоих ярусах сыро, дует из окна, особенно в верхнем, потому что оно начинается от пола. Это способствует отеку ног и примешивает к существующей болезни простуду». Шевченкові запропонували перейти в лікарню. Він раніше відмовлявся, але тепер погодився. Та було вже пізно. Настала криза.
25 лютого надходять вітальні телеграми, друзі відвідують Шевченка, але довго не затримуються, щоб його не обтяжувати. Сильний біль у грудях не давав йому лягти, і він мусив сидіти. «Муки страдника буди невимовні, кожне слово коштувало йому страшних зусиль», – згадує О. М. Лазаревський. «Пізно ввечері на побажання хворого його залишили самого. Шевченко то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. О п’ятій годині він попросив служника зробити чай і випив склянку з вершками. „Прибери ж ти тепер тут, – сказав Тарас Григорович служникові, – а я зійду вниз“. Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не стало!..»[14].
Сумна звістка вразила всіх друзів поета в Петербурзі – вона, словами Л. Жемчужникова, «мов електрична іскра, пробігла по всіх, і невимовна туга огорнула наші серця»[15]; швидко дісталася вона і в Україну. «Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета була вшанована більш чи менш урочистими виявами співчуття до великої втрати всієї України. З виявом такого ж співчуття в редакцію „Основи“ з усіх кінців Росії надіслано силу-силенну листів і віршів, з яких на сторінках журналу надруковано тільки незначну частину»[16].
Відспівували Шевченка в церкві Академії мистецтв. Попрощатися з ним прийшли майже всі петербурзькі літератори, журналісти, художники, вчені. Крім українців – Костомарова,
«Спогади про Тараса Шевченка», с. 379.
Там само, с. 372.
Там само, с. 386.