Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
неведение или беспечность полиции удивительны». Полковник кн. Лобанов-Ростовський, до якого потрапив цей лист, подає рапорт київському генерал-губернаторові. Розпочинається нове коло поліцейського листування.
Рапорти, листи, розпорядження йшли день за днем. 17 липня начальник канівської повітової поліції повідомляє непідтверджену звістку про формування в повіті повстанчих загонів («трех шаек из крестьян»). Того ж дня він просить надіслати, «независимо от батальона Алексапольского полка», розташованого в канівському повіті, «еще хотя (бы) 2 роты пехоты». Все це відбивало страх поміщиків і влади перед заворушеннями селян («в скором времени начнется резня»), незадоволених грабіжницькою «реформою». В одному з таємних поліцейських донесень читаємо: «…В прошлую субботу могила Шевченко была окружена массою народа, простиравшегося до тысячи человек […] Народ приготовляется к ужасному беспорядку…»[18]
Отак саме ім’я Шевченкове одних гіпнотизувало страхом, других – надією, і обидва ці почуття супроводжували і супроводжують це ім’я в століття, додаючи й своїх барв у вінок його безсмертя…
Шевченко вовіки насущний… Свіжа поетова могила зробилася місцем селянських сходок, розсадником заворушень та революційної пропаганди, і давня «справа про художника Шевченка» («дело о художнике Шевченко») доповнюється «справою» про його могилу – на сто вісім аркушів.
З усіх кінців України рок за роком ідуть сотні й тисячі людей до великої могили, несучи любов, вдячність і відданість. Видатні люди ХІХ і ХХ століть уважають важливим для себе побувати на Тарасовій горі і схвильовано розповідать про свою подорож. У нарисі «На Чайке» І. Бунін, майбутній лауреат Нобелівської премії, писав: «…Я бывал на могилах великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатения, как могила украинского „кобзаря“». Таких відгуків багато й багато! До книги прочан вписують слова хвали й любові українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, німці, чехи, англійці, французи, грузини, вірмени, латиші й сини багатьох інших народів. Типовий, наприклад, запис, який зробили 1904 року петербурзькі студентки, – він характеризує ставлення до Шевченка прогресивної і революційної громадськості Росії: «С далекого севера мы пришли на твою могилу, незабвенный поэт. На берегу родной твоей реки, у твоего креста мы читали твои думы, близкие и родные нашему сердцу. Привет тебе, великий певец Украины, борец за родину и правду. Благослови и нас на это дело».
…Бувши плоттю від плоті і кров’ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, він не приймав у ньому те, що було виховане століттями соціального поневолення і національного розтління. Взявши від народу краще і життєдайне, він відринув гірше, ветхе. Та він не лише взяв від народу – він йому сторицею віддячився. Він ствердив самодостатність українського світу – як антитезу малоросійськості й провінціалізму. Він присвятився розвиткові гуманістичних і демократичних
«Смерть и похороны Т. Г. Шевченко…», с. 111, 112.