Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
Шевченка не вигас і в ці останні тяжкі роки – роки недуг та, сказати б, кризи самовлаштування, хоч, звісно, сили людські не безмежні. Досить звернутися до праці Петра Жура „Труди і дні Кобзаря“, в якій день за днем, місяць за місяцем, рік за роком скрупульозно зафіксовано все, що робив Шевченко і що діялося навколо нього, щоб пережити відчуття грандіозності цього життя, яке, словами самого Шевченка, є частиною життя його батьківщини. Та якою частиною! І останніх його років це стосується також.
Але вернімося до поезії. Хоч яким лейтмотивом звучить у ній стогін самоти, але Шевченко й далі залишається поетом надзвичайно широкого емоційного та громадянського діапазону. Навіть інтимна лірика його залишається багатобарвною. Наче всупереч мотивам безнадійної самотини, а може, і роз’ятрюючи їх, він пише справжні ідилії на родинні теми („Росли укупочці…“, „Подражаніє“, присвячене Едуарду Сові). Важко повірити, що саме в ці тяжкі дні написано знані нам з дитинства „Ой діброво – темний гаю…“, „Тече вода з-під явора…“, „Над Дніпровою сагою“ – перлини „пейзажної“ (а власне психологічної) лірики, перейняті світлим гармонійним настроєм переживання життя природи, з делікатною присутністю людини. Уривками згадуються колишні баладні мотиви („Титарівна-Немирівна“), вабить слов’янський фольклор („Подражаніє сербському“). І вперше приступає він до перекладу чи переспіву „Слова о полку Ігоревім“.
Але цей період творчості Шевченка найбільш знаменний тим, що він – мабуть, мимоволі, – немовби доводить до вивершення деякі головні й наскрізні мотиви своєї поезії.
Написане 25 грудня 1859 року „подражаніє“ „Осії глава ХІV“ – це немовби його прощальне слово до України. Воно завершує ту судну мову до земляків, яку розпочато „Посланієм…“ 1845 року. З книги пророка Осії Шевченко вибрав останню главу, в якій накликається грізну кару на Ізраїль, якщо той не схаменеться і не вернеться до зрадженого Бога свого, – і розгорнув цей мотив у апокаліптичну картину погибелі України:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
У „подражанії“ – вирування настроїв, взаємозаперечень „обвинувачення“ й „оборони“, що, одначе, не є ніяким хаосом, а є цілісним складним переживанням образу і долі України, нестямно рідної і тяжко гріховної в своїх „лукавих чадах“. І поет вже устами матері-України застерігає „лукавих чад“, що „пропадуть вони, лихі“ за своє „безчестіє, і зраду, і криводушіє“; що „крикне кара невсипуща“, і всюди їх „найде правда-мста“. За цими емоційно наснаженими формулами-метафорами національної зради й розплати стояв цілком конкретний соціальний і моральний зміст, добре зрозумілий і Шевченковим сучасникам, і нащадкам, – хоч реальна історія людства ще ніколи не справджувала надій на осоромлення зла й торжество добра. Але ж для того, хто вірить у силу правди, – все ще попереду.
Поет гніву чи геній любові?.. Отже: як підсумувати Шевченкове ставлення до дійсності, до світу?
Була,